Тільки Марла зараз про це все не думала.
— Дивно, — казав їй Х'ялмар, — тут так багато людей, а відчуття святості місця не затерто.
— Угу, — погодилася Марла.
Вона дивилася прямісінько у велетенські очі під блакитними бровами, намальовані там, де починалася золочена баня храму. — Цікаво, чи можна називати такни дах банею…
Над храмовими очима висіла фіраночка: зелений, жовтий, червоний кольори. Тоненька смужка синього ламала кайф доморощених растаманів — певно, в буддизмі ті кольори мали інше значення. Марла в буддизмі була дуб-дубом, все життя стібала жителів Західної України, що ні сіло ні впало вдарялися у східні практики, з грудьми на амбразурі захищала психоаналіз як продукт, придатний для європейського травлення, і ось, десь лише зовсім недавно, ЗБАГНУЛА.
— Суть усіх вчень одна… Якщо глибше копнути. — Вже вкотре повторила вона. Марла всім серцем вірила буддистам, вони були найменш агресивні й найбільш демократичні з усіх релігійників.
— Буддизм допускає, щоб людина мала дві релігії — була буддистом і християнином. А от християнство — ні…
— Ага. Слабо сказано. Піп у моєму містечку сказав одному вчителю поспалювати свою колекцію творів Реріхів укупі з Бгагават-Гітою, «бо то є диявольське!» — Марла з неприємністю скривилася. — Нічогісінько не петраю в буддизмі, але відчуваю його глибину й всепроникність…
— Угу. — Х'ялмар однаково ні у що не вірив. Але все на світі поважав.
Молоденький монах, перехилившись через перила, дивився просто в очі майбутньому просвітленню. Або просто в намальовані очі. Або просто на людей, що шастали під його балкончиком, крутячи велетенські бронзові молитовні котушки з мантрою «Ом мані падме хум». Люди промовляли цю мантру вголос, ходили належну кількість разів за годинниковою стрілкою по периметру Мавпячого Храму, крутили чи торкали пальцями кожну важку котушку, вірячи, що молитва, викарбувала в бронзі, під час того крутіння долинає до бога, а монах усе дивився. Може, йому просто було нудно. Вервечки з молитовними прапорцями майоріли за його спиною, як мотузки від натягнутих вітрил. Храм узагалі скидався на радісний великий корабель-ярмарок, що везе всіх цих людей у якийсь невідомий, але щасливий край.
Марла із Х'ялмаром фотографували монаха, вервечки, котушки, дітлахів, що шаленіли від радості й самі просили їх зняти. Ходили довкола, торкалися велетенського Грошового Жезлу й загадували бажання. Марла загадувала егоїстичні бажаннячка типу контракту для «Пухнастих Насть», Нобелівської премії чи, на крайняк, премії MTV Music Awards, а Х'ялмар, напевно, щось благородне й достойне. Як завжди, предмет екзотики складали скоріше вони для оточуючих, ніж оточуючі для них.
— Я вже звикла. Це компенсація за всі сафарі-тури й організовані екскурсії «до справжнього життя аборигенів». Ми віддуваємося за всіх.
Вхід до одного з храмів (а їх тут було декілька; центральний — білосніжний велетень, шо виглядав зачиненим, як ступа [47]), в яких юрмилися люди та довколишні малюки, охоронявся юродивим служкою, якогось дива вбраним ледь не в поліцейську форму. Служка оберігав храм і його жертводавців від захланного клацання туристичних камер. (Клацання туристичних їбал допускалося). Довкола нього юрмилася сила-силенна голубів, час від часу скоювали набіги мавпи. Служка щось кричав подекуди страшним голосом, люди заходили й виходили зі свічечками, нагиналися й розгиналися, носили свої куріння, боги приймали чи не приймали їх, давали своє мовчазне благословення.
[47]
Храмові споруди в буддійській архітектурі, що ховають всередині статую сидячого Будди, не призначені для входження людей. Мають суцільні або мережані стіни.