— Дивися, архітектура в них — просто ніби схрестили Баварію з Японією! — обернувся до неї Х'ялмар.
Марла мовчки погодилася. їй це чимось нагадувало Гуцульщину, якби її не попсили й не паплюжили, а просто б дали жити. Самі люди дали б собі жити. Але що може бути складніше від цього?
На стіні одного з поцяцькованих казкових будиночків радісно виділявся малюнок із членом і яйцями, перев'язаними яскравими стрічечками, що тріпотіли на вітрі. Марлу це потішило, а Х'ялмар побачити не встиг.
— Це від заздрісного ока, — пояснив ґід. — Коли людина йде дорогою й бачить, що гарний будинок стоїть, хто її зна, що в голову прийде… Атак бачить — там фалос. Дивитися на нього нібито не зовсім чемно, тож вона відводить очі… А ще це знак плодючості
— О, нарешті якісь здоровіші асоціації, — з полегшенням зітхнула Марла, яка ніяк не могла второпати, з якого це дива нечемно дивитися на фалос. Та ще й на такий гарний — у стрічечках весь, як сільська відданиця.
Король Бутану Джігм Сінджі Вангчук [54] (а то й Ванчук, що ще раз свідчить про азійське походження гуцулів) також не цурався теми фалоса. Був одружений одразу з чотирма рідними сестрами — Аші Дорджі Вангмо, Аші Тшершґ Пем, Аші Тшерінґ Янґдон та Аші Санґай Чоедон. І дітей наклепав, за свідченнями злих язиків, не менше сорока
— Та лише десятеро з них є визнаними принцами і принцесами. Коронними типу. Але Коронний номер один — Дашо Джігме Кесар Нам… Намг…
— Намґял Ванчук! — нарешті допомагає Х'ялмарові гід Х'ялмар червоніє й закриває путівник.
— Ого. Принц. Це той пацан, що його портрет ми бачили в аеропорту? — Марла згадує знимку чорнявого красунчика
— Ні, то портрет короля в молодості, — розчаровує її ґід.
— А-а-а… — зітхає Марла, — тепер йому під п'ятдесятку.
— І під п'ятдесятку дітей! — гигоче Х'ялмар — Цікаво, чи він їх хоч бачив колись усіх разом…
— Думаю, помер би від нападу серцевого
— Або від щастя, що так круто нафакався… — (Х'ялмар говорить це французькою, щоби не образити бува чийого патріотизму).
— Народ любить свого короля? — питає голосно Марла, проводжаючи очима велетенський жовтий плакат «Lohg Lave to Our Beloved King [55]». (Така замануха для іноземців, думає вона, хоча не відчуває жодної неприязні до казкового короля казкової країни).
Гід посміхається і киває головою, щоби потім таки розповісти Х'ялмаровї про складнощі, що їх мають колишні refugees [56] із поверненням на рідну землю: «Коли вони покинули Бутан, їхні землі були розподілені між іншими. Тепер вони не можуть отримати їх назад — ніхто не віддає, користуються як своєю…» Причини втечі цих людей із Бутану Х'ялмар так і не випитав у гіда. Місцеві взагалі тут здавалися вкрай обережними з висловлюваннями суб'єктивних думок.
Індусів пускали до країни безвізово і безкоштовно. Тільки їх. Це дуже Марлу дивувало. Повсякчас на дорогах зустрічалися жінки с в сарі, що дробили кайлами каміння і носили важелезний шутір.»§ Чоловіки у плетених шапках, темношкірі й круглоокі (таких ніколи не сплутаєш із місцевими) чомусь робили легшу роботу, та о. ще й оплачували їх вище, ніж жінок.
— Люди з Індії приїздять сюди на чорну роботу? — спитала Марла.
— Так. В основному, будують дороги.
Тепер Марлі стало зрозуміло, що те, що вона з літака прийняла за сині туристичні намети, було насправді дахами брезентових робітничих бараків.
Цей день планувалося провести в Паро. Обід (радість Х'ялмара — ема датсe [57]? Національна страва!! Гостріше не придумаєш!!!) і печаль Марли (де моє м'ясо тепер?…) + місцеве пиво, в принципі, дали непоганий результат.
— Ну що? — піднявся з-за столу гід, що підозріло пив один чайок, — саме час подивитися на Дзон [58] і сходити до Національного Музею.
Він саме так і говорив, даючи речам і явищам їх повні назви. Це так, як хохлушки, що їх примушують говорити за касою українською, замість сказати бідним студентам: «Морозиво-ріжок у нас без сиропів», видають на-гора таке: «Морозиво «Ріжок» за 99 копійок ніколи не буває з полуницею, шоколадом чи карамеллю!»