Марла скривилася на згадку про свої депресивні перші курси, гуртожиток, закреслювання прожитих днів у календарі і сто гривень на місяць.
— Бррр… — Зате ж які були амбіції.
— Що, Марло?
Та так, згадалося… Не зважай. Пішли?
Вони позводилися з-за столу й пішли. Раптом почулися звуки погоні. Марла обернулася на той приглушений галас і тут же помітила, що легка шерстяна накривачка на стілець прилипла їй до дупи й так і волочилася, як опущений хвіст павича.
— Ой, соррі, — Марла зробила спробу почервоніти, — я не думала нічого красти.
Власниця ресторації з розумінням посміхається і забирає кольорову шматку з Марлиного задка.
— Ґаздівська у мене срака, нє? — питає Марла українською, і Х'ялмар не розуміє, що вона питає.
— Дзон, куди ми йдемо, називається Рінчен Пун Дзон, — провадить свої теревені гід.
— Йолка-палка, в мене баняк, як салом помащений, — кривиться Марла щодо насущного, — пошвидше би в мийку.
…що в перекладі значить «фортеця на самоцвітних стегнах»…
— Самоцвітні стегна! Круто, нє? — Марла знову сторожко оглядає свій задок. — Нє, діамантів не поначіплялося, шкода.
— Пароський Дзон — найміцніша бутанська фортеця, що колись слугувала потужним захистом від тибетських завойовників…
— Ух ти! — Марла побачила черговий член на воротах. Гід підскочив, але, на прохання Х'ялмара, продовжив свою розвідку:
— Цей дзон є одним із найяскравіших прикладів бутанської архітектури, там сьогодні живе 200 монахів і функціонують урядові установи…
Нарешті Марлиним очам відкрилася могутня фортеця. Колись вона таки здавалася неприступною — з трьох боків урвище, товстелезні стіни.
— Та ладно, урвище! Стоїть собі на горбику, та й добре… — Марла сперечалася зі своїми ж перебільшено романтичними описами довкілля.
Двір з адміністративними будівлями, що стовбичили в самому центрі фортеці, несправедливо (на Марлину думку) відрізнявся шістьма метрами висоти від монастирського двору. Втім, на самій верхівці утсе, центральної вежі, було розміщено два невеличких храми, а трохи на схід від неї збудовано посвяту Чучижею, 11-го-ловій маніфестації Ченресіга [59].
— Ну от, всі 11 голів болять від чужих проблем, — зітхнула співчутливо Марла. — Великі все-таки чуваки бодгісатви. Так полюбити людей, щоб аж відмовитися стати буддами. Дивитися на них, жаліти їх, хотіти полегшити страждання отих гівнюків внизу, що тільки і мріють про власну користь — тьолок, хавку і сателітарну антену А ти зітхаєш і любиш їх, бо ти божественний і тобі їх жалко, уродів. А потім ще й уб'ють тебе, як нашого Джей Сі [60]…
— Угу, — Х'ялмар кивнув.
До самого монастиря треба було спуститися сходами на
нижній рівень.
— В Дзоні Паро знімали кіно «Маленький Будда», — гід наївно намагався зацікавити безголову Марлу, — бачили цей фільм?
— Ага, звичайно, — зворушено спизділа Марла, — дуже гарний фільм.
Х'ялмар, звісно ж, бачив цей фільм, як і сотні інших, про існування яких Марла не мала й ніжно-зеленого поняття. Зрештою, її це особливо не переймало.
— Ненавиджу кінематограф.
Хоча насправді любила. Але прикидалася антимейнстримовою і ховала свою любов, як могла.
Тим часом дзон і справді був шедевром. Зсередини геть усе було вкрито дивовижними розписами, котрі в будь-якому іншому місці виглядали би просто суперкічово, а тут були цілком необхідними і вчасними, як аорта для серця. Все, починаючи з темних віконних рам, поцяцькованих яскравою сумішшю рослинних і геометричних орнаментів, і закінчуючи хитромудро виконаними мандалами [61] на стінах молитовної зали самого монастиря, вбирало в себе очі й примушувало дух тремтіти, як ставкову воду за сильнішого, ніж зазвичай, вітру.
Окрім мандал, що в Бутані відрізнялися якоюсь особливою містичною інтерпретацією, по стінах дзона, як і по стінах готеликів, магазинів, ресторанчиків чи житлових будинків красувалася сила-силенна інших знаків. Безконечні вузли, що позначали вічність, квіти лотоса як символи очищення розуму, тіла і розмов («О, — подумала тут Марла, — то мені якраз. Я стільки брешу, що доведеться завести собі лотосну плантацію в голові!»), золоті колеса хорло — коштовна циклічнсть буддійського вчення, золоті риби сернґа, що, на відміну від християнських, повертали голови в один бік, спинаючись собі на хвости, мали допомогти всім живим істотам не потонути в океані страждань і пройти свій шлях без страху… А ще були вази скарбів, коштовні парасольки та інші предмети, що їх Марла не запам'ятала, бо навіть англійською не вдуплила, що воно таке.
[59]
Авалокітешвара. Бодгісатва Співстраждання. Один із чотирьох великих бодгісатв, заступник і охоронець релігії Бутану