Марла купила Маленькому Будді шоколадного печива, попрощалася з жінкою чомусь англійською, а не українською (дивні таки стереотипи живуть в наших головах…) і не переставала сумно питати себе, чи зрозуміла лайятка те, що відбулося, й чи висітимуть Марлині знимки колись у й хащі на Гімалайській висоті. Чоловж— Rееbоk узяв Марлу за руку й намалював їй пальцем на лобі те, що мало значити, напевно, третє око. Принаймні таке пояснення видавалося їй найближчим. Тільки от чого він це зробив?. Пізніше Марла написала таке:
«Глибока Гімалайська С.»
— Це буде не про тебе, точно, — мовчки глянула вона на Х'ялмара. — Але, може, трохи про мене Або про когось, трохи схожого…
Невеличкий міні-бус раз по раз підкидало на бутанському серпантині, здивовані індуси-будівничі пильно вдивлялися вслід чужинцям. Марла вже вдесяте, певно, слухала «Ноtel Саlіforniya», бо не мала особливого вибору, в водія була лише одна касета. Видно, саме через це написана історія теж пахла безвихіддю:
«…Я везу його в Гімалаї вмирати. А він ненавидить гори Сидить там, на задньому сидінні, і моститься. Не вірить, що гори вміють бути рожевими і просякати наскрізь заходом сонця. Каже, що Реріхи — пиздоваті наркомани, а всі фотографи використовують рhotoshoр. Каже, що гори або білі (в снігу), або зелені (в зелені), або коричневі (в гівні). Ще він плутає кольори взагалі. Сильно полисів останнім часом і часто ходить до клозету. Ну і запах же після нього. Жаліється, що його нудить на гірських поворотах, але з вікон не ригає. Хвала і честь. А ще він мій учитель (колишній) І коханець (та ж фігня). Сидить там і дується.
А пиляти нам іще дохуя. Довга, бля, дорога в дюнах — аж на схід, до Паро. Звідти вже тільки вгору і тільки пішки. Бутан — країна хоч і крихітна, а ці довбані 120 км ми вже чавимо сьому годину. Дай, Буддо, здоров'я цьому розбеханому дикозеленому ленд-крузеру, взятому в оренду. Лізе повільно, але надійно. Як я. Не дуже старий, але ретельно роздовбаний. Як ти. Раз по раз на дорозі обвали. Як і вся ця лажа мені на голову.
Я погано керую автом, але ще й досі нікого не збила. Може, тому, що на всю країну в них 700 тисяч населення. Всього-на-всього. Тихо, бля, вечірня казка, до шостої вечора ми ходимо в ґо[ з білими манжетиками, після шостої вже йдемо в бар, увібравшись у світові стандарти. Інакше — штраф. Але однаково тут люди напрочуд милі. На відміну від нас із тобою.
Зупиняюся, купляю тобі скам 'яніного сиру у старої жінки, що жує бетель [73] і спльовує закривавленим ротом. От і ти сиди й жуй. І не нуди.
…Ну от і все, любий, приїхали на дачу. Рюкзаки на спину і хуячим, хуячим… там, здається, про лопати було? За лопату я подбаю потім.
…Гм, рекомендовано сходити туди поволі. 3700 метрів — це вже вірна смерть тобі. Але мусиш долізти аж на самий вершечок, щоби гарно було. І тобі, і мені. Вже як є мені потреба скоєння цього зумисного вбивства, треба, щоб усе красиво — в Гімалаях, і в Лайї І з лайяпами. Ну от, хто такі лайяпи… Бідолашний мій захеканий склеротику, та ж ти сам був забрав у мене знимку жінки з народності лайя, спав із тою знимкою і їв, переживав, що не встигнеш, бо всього їх у високогірному селищі залишилося 800 осіб. І тепер ти мене, мудак, питаєш, хуз ту блейм… Тоді питаєш, коли я веду тебе до подвійної мрії — весілля і смерті. Ну, ОК, не весілля, а так — певного набору ритуалів, не знаю я про них нічого. Що я тобі, етнограф, блядь, чи ентомолог? Ендокринолог. Тьху! Лайяти сушать своє м 'ясо попід стріхами, а важкі срібні прикраси — дуже часто вкупі з десертними ложечками — носять на спинах. Ну, і ті їх капелюхи плетені, зі шпичкою вгорі. Схоже на церковну баню, аби її вигинати не назовні, а всередину… Та фак, випхай ту фотку зі сраки і сам подивися, не втикай. Не втикай, бо вже слина з кутика писка тече. Дивитися гидко… Я вперед піду.
…Сядь і дихай, як я тебе вчила. Не можна ненавидіти гори, бо вб'ють тебе до часу Звикай. Мені теж не заїбісь із цим децлом кисню, а бач — уже звикла. Ну так, нелегко їсти жирну кашу в мокрих шкарпетках. Це тобі не сьорбати цитриново-коріандрову зупку на даху готелю «Golden Palace» в Ґантоці. (От туди я і повернуся, коли все буде зроблено…) Чудова все-таки там зупа. Глитай свою кашу і плач, як заходить сонце в Гімалаях. Ця червона земля зовсім скоро поглине тебе.
[73]