…Все— все, вже ми в хаті і життя не гівно. Бач', і чайок тут у них па поняттям -з маслом і з сіллю. Всі порядні гімалайці так п'ють, в Сіккімі [74], як в Бутані. Про Непал не знаю — я там жлуктила локальну бадягу з етикеткою віскі. Принаймні, вона називалася «МоипtEverestі». Подякуй за чай господині. Ну, склади так руки благально, як для «Namaste!». Все, герой. Думаю, це вони нам постелили Лягай. Хев найс передостанні сни. На добраніч, діти.
Газета «Киеnsel» за ІЗ.02.04, рубрика розваг:
«Ще й досі не з ясовано обставин дивного зникнення української дослідниці Елоіди Панорик, що вийшла вночі у с. Лайя, що на захід від Паро, до лазнички і не повернулася. Місцеві жителі на запитання наших кореспондентів не дали жодної конкретної відповіді. Дехто з них вважає, що молоду жінку викрали духи — тієї ночі було чути звуки невідомого походження. З якої причини це могло статися — ні місцеві, ні прибулий із дослідницею співвітчизник не мають жодного уявлення. До речі, останній попросив політичного притулку в королівського уряду і планує надалі залишитися жити в Лат (3700 м над р.м) Пан У. довірив нашим кореспондентам свої таємні експектацй: він хотів би стати художником і впродовж життя зафіксувати всі можливі відтінки Гімалайських гір»
Каньчинчонґа
Сидячи в ресторації на даху готелю «Золота Пагода» в Ґантоці, й повільно черпаючи ложкою кисло-гостру зупу, Марла думала про свої анахронізми. Зрештою, час у кожної людини свій, тож кожен має повне право крутити ним, як циган сонцем. Ставити на «реверс» чи «форвард», коли забагнеться чи коли буде потреба. Марла їла свою зупу й дивилася на Каньчинчонгу, другу найвищу світову вершину.
— Других завжди є декілька, а перша — завжди одна…
Після цієї думки Марлі стало сумно. Число «2» завжди роз'їдало її зсередини: дві подруги в дитинстві, що не можуть п поділити, друге місце на всеукраїнській олімпіаді, друга за рейтингом в академічній групі, дві улюблені справи, два чоловіка
— К2 [75] версус Каньчинчонґа… — зітхнула Марла. — Чи то й по-справжньому зайнятись альпінізмом і вбитися там к ебєням?.
— Вам ще чогось принести? — намалювався білосорочковий сіккімський Гарсон.
— Ага, будь ласка, кулькову ручку.. — Марлин лептоп вчергове накрився жіночим статевим органом.
Відтак вона почала робити якісь свої записи, що їх так ніколи й не доведе до стану повноцінних текстів — геть усі нотатки, зроблені за час останньої подорожі, дивним чином зникнуть з її особистих речей. Залишаться лише ті, що були відразу послані і-мейлами чи листівками в Україну, а ще зовсім частково ті, що як бруд на немитій тарілці позалишалися у неї на стінках пам'яті
Х'ялмар тимчасом бігав якимись банками й туристичними агенціями, замовляючи гелікоптери, джипи й гідів, аби тільки хоч трохи якось розважити Марлину дулу. В й дупі був лише спокій і якась містична туга, в голові — вата, туман, невизначеність та Ілля. Хоча це й було проти правил не можна думати про нього тут.
— Воnjour! Vous parles francais? — підійшла до Марлиного столику симпатична смаглява дівчинка років 19-ти.
— Маіs оui… — здивовано підняла голову Марла.
— Vous etes Francaise? — дівчинка дивилася Марлі просто в очі.
— No. I’m not, — дуже серйозно і дуже нейтрально відказала Марла.
— Ah, OK. I’mjust a Tibetian girl I like French [76]. — Дівчинка розвернулася й пішла так само, як і прийшла Марла подумала, що все це їй привиділося від сонця, що напекло голову на цьому даху.
— Та ще й, на ганьбу, нічого цінного ця парка-глюк не повідомила. От жалко пацана. Мене в смислі.
[76]
— Ну, так (фр.)
— Ви француженка? (Фр.)
— Я просто тибетська дівчинка, але я люблю французьку (англ.)