Торан спробував втрутитися у розмову:
– Ваша імператорська величносте…
– Так.
– Ваша імператорська величносте, ми не хочемо вам набридати…
– Дурниці, ви мені не набридаєте. Сьогодні ввечері буде офіційний прийом, але до того часу ми вільні. Останній прийом був так давно! Зачекайте, а звідки ви прилетіли? Ви казали, з провінції Анакреон?
– Із Фундації, ваша імператорська величносте!
– Так, із Фундації. Тепер згадав. Я бачив, де вона розташована. Це біля провінції Анакреон. Я ніколи там не був. Мій лікар забороняє мені далекі подорожі. І як там зараз? – тривожно завершив він.
– Сір, – промурмотів Торан, – я не маю, на що нарікати.
– Це тішить. Я похвалю свого намісника.
Торан безпорадно глянув на Еблінга Міса, який безцеремонно й голосно заявив:
– Сір, нам сказали, що для того, щоб відвідати бібліотеку Імперського Університету на Тренторі, потрібен ваш дозвіл.
– На Тренторі? – тихо перепитав імператор. – На Тренторі?
І тоді його худе обличчя скривилося від болю.
– Трентор? – прошепотів він. – Тепер згадав. Я планую повернутися туди із силою кораблів за спиною. Ви полетите зі мною. Ми разом знищимо бунтівника Ґілмера і відновимо Імперію!
Його згорблена спина випросталася. У голосі відчувалася сила, а в очах – жорсткість.
А потім він кліпнув очима і тихо сказав:
– Але ж Ґілмер мертвий. Здається, що так. Так! Ґілмер мертвий. Трентор мертвий. – Якусь мить здавалося, що… – Звідки ви прилетіли, кажете?
Магніфіко прошепотів Бейті:
– А це справді імператор? Я вважав, що імператори величніші й мудріші за звичайних людей.
Бейта жестом наказала йому замовкнути і сказала:
– Якщо ви, ваша імператорська величносте, підписали би наказ, що дозволяє нам полетіти на Трентор, це надзвичайно допомогло б нашій спільній справі.
– На Трентор? – Імператор дивився на них порожнім поглядом, нічого не розуміючи.
– Сір, намісник Анакреону, від імені якого ми говоримо, надсилає звістку, що Ґілмер ще живий…
– Живий! Живий! – заволав Даґоберт. – Де? Це буде війна!
– Ваша імператорська величносте, поки що про це не потрібно повідомляти. Ще не з’ясували, де він перебуває. Намісник відправив нас, щоб ми вам про це повідомили, а його укриття ми можемо розшукати лише на Тренторі. Після того, як це станеться…
– Так, так. Його потрібно знайти… – Старий імператор поплентався до стіни і натиснув на маленький фотоелемент тремтячим пальцем. Після марного чекання він пробурмотів: – Слуги не йдуть. Мені нема коли на них чекати.
Він щось нашкрябав на аркуші, завершивши розлогою літерою «Д». І сказав:
– Ґілмер ще дізнається, на що здатен його імператор. Звідки це ви прилетіли? З Анакреону? Що там чути? Чи ім’я імператора має там вагу?
Бейта взяла документ із його пухких пальців.
– Піддані люблять вашу імператорську величність. А ваша любов до них відома всім.
– Я повинен буду відвідати своїх добрих підданих на Анакреоні, але мій лікар каже… Не пам’ятаю, що він каже, але… – Він підвів голову, в його очах показалася суворість. – Ви щось казали про Ґілмера?
– Ні, ваша імператорська величносте.
– Він не просунеться далі. Вертайтеся і перекажіть це своїм людям. Трентор вистоїть! Зараз флотом керує мій батько, і цей бунтівний покидьок Ґілмер замерзне у космосі разом зі своєю бунтівною черню.
Він хитнувся, відкинувшись на спинку крісла, і його очі знову спорожніли.
– Про що я говорив?
Торан встав і низько вклонився.
– Ваша імператорська величність були до нас дуже люб’язні, але час, відведений нам для аудієнції, завершився.
На якусь мить Даґоберт ІХ справді став схожим на імператора, коли підвівся і випростався, поки його відвідувачі одне за одним вийшли за двері, куди увірвалися двадцятеро озброєних людей і оточили їх щільним кільцем.
Спалахнули постріли…
До Бейти повільно верталася свідомість, але без тривожного відчуття, що вона не знає, де перебуває. Вона добре пам’ятала дивакуватого старого, який називав себе імператором, а також інших людей, які чекали зовні. Артритичне поколювання в суглобах пальців означало, що до неї застосували електрошоковий пістолет.
Вона не стала розплющувати очі і уважно прислухалася до голосів.
Їх було двоє. Один був повільний і обережний, у ньому вчувалося лукавство, що ховалося під позірною послужливістю. Інший був хрипкий та низький, майже п’яний, і звучав якось уривчасто. Бейті не подобався ні той, ні інший.