— Я знаю, — мовив Тревіз.
— Ця дитина має дуже химерну будову.
— Так і мусить бути, якщо вона гермафродит.
— Знаєте, в неї є яєчка.
— Навряд чи вона без них обійшлася б.
— А ще щось, що я можу описати лише як дуже маленьку вагіну.
— Огидно, — скривився Тревіз.
— Не дуже, Ґолане, — заперечив Пелорат. — Вона адаптована до потреб виду: лише видає запліднену яйцеклітину, або дуже крихітний ембріон, який потім розвивається в лабораторних умовах — ризикну припустити, під опікою роботів.
— А що станеться, якщо їхня робосистема розвалиться? Тоді вони більше не зможуть виробляти життєздатних дітей.
— Будь-якій світ опиниться у серйозній халепі, якщо його соціальна система повністю розвалиться.
— Я навряд чи дуже плакатиму за солярійцями.
— Що ж, — зауважив Пелорат, — визнаю, це не вельми привабливий світ — маю на увазі, для нас. Однак у ньому просто абсолютно незвичні для нас люди та соціальна система, любий друже. Відніміть людей та роботів, і матимете світ, який би без цього…
— Розпався, як починала розпадатися Аврора, — завершив Тревіз. — Янове, як Блісс?
— Боюся, виснажена. Вона зараз спить. Це був дуже важкий час для неї, Ґолане.
— Я й сам не те щоб отримував задоволення.
Тревіз заплющив очі й вирішив, що і собі міг би трохи поспати та побалує себе цим полегшенням, щойно буде достатньо впевнений, що солярійці точно не мають потужностей для космічних перегонів. Поки що комп’ютер не доповідав про будь-що штучної природи поряд із ними.
Він гірко подумав про дві відвідані планети косміків — на одній ворожі собаки, на іншій ворожі самітники-гермафродити, й на жодній ані найменшого натяку на місце розташування Землі. Єдиним надбанням подвійних відвідин були Феллом.
Тревіз розплющив очі. Пелорат досі сидів з іншого боку комп’ютера й серйозно за ним спостерігав.
— Варто було покинути це солярійське дитя, — з раптовою переконаністю сказав Тревіз.
— Бідолаха. Вони б його вбили.
— Хай так. Йому там було місце. Воно — частина їхнього суспільства. Воно народилося, щоб бути скараним на смерть через свою зайвість.
— Ох, мій любий друже, це жорстокий погляд на речі.
— Це раціональний погляд. Ми не знаємо, як його доглядати, і з нами воно може повільно страждати та все одно померти. Що воно їсть?
— Гадаю, те саме що й ми, старий друже. Власне, як щодо того, що їмо ми? Які в нас запаси харчів?
— Достатні, достатні. Навіть зважаючи на нового пасажира.
Не схоже, щоб це зауваження Пелората надто потішило.
— Наш раціон стає доволі одноманітним, — сказав він. — Варто було взяти на борт щось із Компореллона — хоча не те щоб їхня готівля була пречудовою.
— Ми не могли. Якщо пам’ятаєте, ми відлітали доволі спішно, як і з Аврори, а надто із Солярії. Але що таке невелика одноманітність? Вона псує задоволення, але дозволяє вижити.
— Чи можна буде за потреби набрати свіжих харчів?
— Коли завгодно, Янове. З гравітаційним кораблем та гіперпросторовими двигунами Галактика стає маленькою. Ми можемо опинитися будь-де за кілька днів. Просто половину світів Галактики попередили видивлятися наш корабель, і я б ліпше деякий час не траплявся на очі.
— Гадаю, це так. Але Бандер корабель, здається, не цікавив.
— Можливо, вони навіть не усвідомлювали його існування. Підозрюю, солярійці вже давно відмовилися від космічних польотів. Їхнє найголовніше бажання — щоб їм дали спокій, а навряд чи можна насолоджуватися безпекою ізоляції, подорожуючи космосом і виявляючи власну присутність.
— Ґолане, що нам робити далі?
— На нас чекає третій світ.
— Після перших двох, — похитав головою Пелорат, — від третього я небагато очікую.
— Я наразі теж, але щойно зможу трохи поспати, то накажу комп’ютеру прокласти нам курс до цього третього світу.
2
Тревіз поспав значно довше, ніж очікував, але це заледве мало значення. На борту корабля не було дня чи ночі в природному сенсі, і добовий ритм ніколи не працював досконало. Час вони встановлювали собі самі, і для Тревіза з Пелоратом (а надто для Блісс) було звичним ділом трохи вибиватися з природної рутини їжі та сну.
Тревіз навіть розмірковував під час відшкрібання (через важливість збереження води доцільним було відшкрібати із себе мильну піну, а не споліскувати її), чи не поспати йому ще годину чи дві, коли раптом обернувся й збагнув, що бачить перед собою Феллом — дитя було напіводягнене, як і він сам.
Тревіз не втримався й відстрибнув, що в обмеженому просторі санвузла неминуче означало вдаритися частиною тіла об щось тверде. Він застогнав.
Феллом із цікавістю дивилися на нього і вказували на Тревізів пеніс. Дитя говорило щось нерозбірливе, але весь його вигляд, здавалося, висловлював невіру. У Тревіза не було вибору, крім як для власного спокою прикрити пеніс руками.
Тоді Феллом високим голосом промовили:
— Вітаю.
Тревіз трохи здивувався несподіваному використанню галактичної, однак слово звучало як запам’ятоване. Із зусиллям вичавлюючи з себе по слову, Феллом продовжили:
— Блісс… сказати… ви… мити… мене.
— Справді? — Тревіз поклав руки Феллом на плечі. — Ти… лишатися… тут.
Він вказав на підлогу, і Феллом, звісно, одразу ж задивилися на місце, куди вказував палець. З дитини не було видно, наче вона зрозуміла фразу.
— Не ворушися, — додав Тревіз, міцно взявши дитину за обидві руки й притиснувши їх до тіла, ніби символізуючи нерухомість. Хутко витерся, вдягнув спіднє, а поверх штани. Вийшов і загорлав: — Блісс!
На кораблі було важко перебувати за більше ніж чотири метри одне від одного, тож Блісс одразу вийшла з кімнати та з усмішкою мовила:
— Ви кликали мене, Тревізе, чи це легкий вітерець повіяв, колихаючи траву?
— Покиньте жарти, Блісс. Що це? — Він тицьнув великим пальцем за плече.
Блісс глянула повз нього й відповіла:
— Ну, схоже на солярійське дитя, яке ми вчора взяли на борт.
— Ви взяли на борт. Чому ви хочете, щоб я його помив?
— Подумала, що ви захочете. Це дуже кмітлива істота, швидко вхоплює слова галактичною. Не забуває нічого з того, що я пояснюю. Звісно, я їй у цьому допомагаю.
— Авжеж.
— Так. Я підтримую в ній спокій. Я приспала її на більшу частину бентежних подій на планеті. Переконалася, що вона поспала на борту, і намагаюся трохи відвернути її думки від втраченого робота, Джембі, якого вона, вочевидь, дуже любила.
— Так що, гадаю, зрештою їй тут сподобається.
— Сподіваюся. Вона пристосовується, бо ще мала, і я заохочую це настільки, наскільки наважуюсь впливати на її свідомість. Я навчу її говорити галактичною.
— Тоді ви її й мийте, ясно?
— Добре, якщо ви наполягаєте, — знизала плечима Блісс, — але я хотіла б, щоб вона дружньо ставилася до кожного з нас. Кожному з нас було б корисно виконувати певні функції. У цьому ви точно можете посприяти.
— Не настільки. А коли завершите з миттям, позбудьтеся її. Я хочу з вами поговорити.
— Що значить «позбудьтеся»? — з раптовою ворожістю в голосі перепитала Блісс.
— Я не маю на увазі викинути її крізь шлюз, просто сховайте в себе в кімнаті. Посадіть у кутку. Я хочу поговорити з вами.
— Буду до ваших послуг, — холодно озвалася вона.
Тревіз дивився їй услід, якусь мить піддаючися гніву, тоді перейшов до кабіни пілота й увімкнув екран.
Солярія мала вигляд темного кола з вигнутим серпом світла ліворуч. Тревіз поклав руки на робочу поверхню, входячи в контакт із комп’ютером, і відразу відчув, як вщухає лють. Для ефективного з’єднання потрібен спокій, тож зрештою ручний контакт та душевна рівновага поєдналися в умовному рефлексі.