У жодному напрямку від корабля аж до самої планети не було штучних об’єктів. Солярійці (або ж, що найімовірніше, їхні роботи) не могли чи не стали їх переслідувати.
Це добре. Отже, він міг вийти з нічної тіні. Якщо здійматиметься далі, тінь у будь-якому разі щезне, коли диск Солярії з відстанню ставатиме меншим за віддаленіше, але набагато габаритніше сонце, довкола якого вона обертається.
Тревіз також наказав комп’ютеру піднімати корабель над орбітою, бо це дасть змогу безпечніше прискоритися. Тоді вони швидше досягнуть відстані, на якій викривлення простору вже не завадить їм виконати безпечний стрибок.
І, як це часто буває в таких випадках, він почав вивчати зорі. Їхня тиха незмінність була майже гіпнотичною. Відстань стерла всю їхню бурхливість та нестабільність, і вони скидалися просто на світлові цятки.
Одна із цих цяток могла бути тим самим сонцем, навколо якого оберталася Земля, — найпершим сонцем, у випромінюванні якого зародилося життя й у живодайності якого еволюціонувало людство.
Авжеж, якщо світи косміків кружляли довкола зірок, які були яскравими й помітними членами зоряної родини, та все одно не були зазначені на галактичній мапі комп’ютера, те саме могло стосуватися й того самого сонця.
Або, може, сонця світів косміків замовчували лише через якусь доісторичну угоду, яка давала тим спокій? Чи могло сонце Землі бути додане на мапу Галактики, але нічим не вирізнятися серед міріад сонцеподібних зірок, які не мали в себе на орбіті придатних для життя планет?
Усе ж таки в Галактиці було близько тридцяти мільярдів сонцеподібних зірок, і лише десь одна на тисячу мала на орбіті світ із потенційним життям. За кілька сотень парсеків від їхнього нинішнього розташування могла бути тисяча таких планет. Тож чи не варто Тревізові просіювати сонцеподібні зірки одна за одною, шукаючи потрібної?
Або, може, найперше сонце навіть не в цьому районі Галактики? Скільки ще районів були переконані, що те сонце — сусіднє з ними, і що вони — первісні поселенці?
Тревізу потрібна була інформація, і поки що йому її бракувало.
Він дуже сумнівався, що навіть найретельніше вивчення тисячолітніх руїн на Аврорі надасть інформацію про розташування Землі. Ще дужче він сумнівався, що можна змусити поділитися інформацією солярійців.
А ще, якщо вся інформація про Землю зникла з величної Бібліотеки на Тренторі і якщо жодної інформації про Землю не лишилося у величній колективній пам’яті Геї, здавалося малоймовірним проґавити хоч якусь інформацію, яка могла існувати в загублених світах косміків.
А якщо йому раптом пощастить знайти сонце Землі, а тоді й саму Землю, чи не змусить його щось про це забути? Чи не був захист Землі абсолютним, а її рішучість лишатися в тіні — незламною?
Та й що Тревіз узагалі шукав? Землю? Чи хибу в Плані Селдона, що її він (без очевидної причини) думав знайти на Землі?
План Селдона працював уже п’ять століть і мусив нарешті привести людський вид (принаймні так казали) до безпечної гавані Другої Галактичної Імперії, величнішої за Першу, благороднішу та вільнішу, — проте він, Тревіз, усе ж таки віддав свій голос не за неї, а за Галаксію.
Галаксія буде одним великим організмом, тоді як Друга Галактична Імперія, попри величезність і різноманітність, буде всього лиш союзом індивідуальних організмів, мікроскопічного порівняно з нею самою розміру. Друга Галактична Імперія буде ще одним прикладом союзу особистостей, що їх людство укладало, відколи стало людством. Друга Галактична Імперія могла б бути найбільшою й найкращою із цього виду, однак усе одно стане лише черговим його представником.
Щоб Галаксія, представниця цілковито іншого організаційного виду, була кращою за Другу Галактичну Імперію, у Плані має бути хиба, щось, що прогледів сам видатний Гарі Селдон.
Але якщо Селдон це прогледів, як міг Тревіз це виправити? Він не був математиком, не знав нічого, абсолютно нічого про подробиці Плану й до того ж не зрозумів би, навіть якби йому пояснили.
Усе, що він знав, це припущення — що потрібна велика кількість залучених людей, і що вони не мають знати результату. Перше припущення було самоочевидно правдивим, зважаючи на величезне населення Галактики, а друге мало бути правдивим, адже подробиці Плану знали тільки другофундатори, а ті доволі старанно їх тримали при собі.
Тож лишалося ще якесь додаткове непомічене припущення, щось, що всі настільки сприймали як належне, що ніколи про це не згадували й не думали — але водночас воно могло бути хибним. Якби це припущення справді виявилося хибним, воно б змінило фінал Плану й віддало перевагу Галаксії над Імперією.
Але якщо припущення було таким очевидним і його настільки сприймали як належне, що ніколи не висловлювали, як воно могло бути хибним? А якщо його ніхто ніколи не висловлював і не думав про нього, як міг про нього дізнатися Тревіз, або ж, навіть якби він здогадався про його існування, як міг отримати хоч якесь уявлення щодо його природи?
Чи справді він, Тревіз — людина з бездоганною інтуїцією, як наполегливо стверджувала Гея? Чи знав він, як вчинити правильно, навіть якщо не розумів, чому саме так чинить?
Тепер він відвідував усі світи косміків, про які знав. Чи правильно це? Чи містили ці світи відповідь? Або хоча б початок відповіді?
Що ще було на Аврорі, крім руїн та диких собак? (І, можливо, інших здичавілих істот. Розгніваних биків? Зеленооких котів-переслідувачів?) Солярія була жива, але що на ній такого, крім роботів та людських істот, які перетворюють енергію? Як обидва ці світи стосувалися Плану Селдона, якщо не містили таємниці розташування Землі?
А якби й так, як стосувалася Плану Селдона Земля? Чи не божевілля все це? Чи не надто довго та серйозно він слухав вигадки про свою непогрішимість?
На Тревіза наринула хвиля сорому, притиснувши так, що він заледве міг дихати. Він дивився на зорі — далекі, байдужі — та думав: я, напевно, найбільший дурень у Галактиці.
3
Його роздуми перервав голос Блісс.
— Що ж, Тревізе, навіщо ви хотіли… Щось не так? — Її голос раптом став занепокоєним.
Тревіз підвів погляд; якусь мить йому було складно відмахнутися від свого настрою. Він задивився на Блісс, тоді сказав:
— Ні, ні. Все гаразд. Я… я просто замислився. Все ж таки час від часу мені це властиво.
Депутата тривожила думка, що Блісс здатна читати його емоції. Він міг лише вірити їй на слово, що вона добровільно утримується від контролю за його розумом. Однак Блісс його відповідь, здавалося, влаштувала.
— Пелорат із Феллом, вчить дитину фраз галактичною, — сказала вона. — Здається, вона їсть те саме, що й ми, без зайвих заперечень. Але що ви хотіли зі мною обговорити?
— Краще не тут. Комп’ютерові я наразі не потрібен. Якщо ви не проти піти до мене в кімнату — ліжко застелене, і ви можете посидіти на ньому, а я посиджу в кріслі. Або навпаки, якщо забажаєте.
— Неважливо. — Вони пройшли невелику відстань до кімнати Тревіза. Блісс уважно його роздивлялася. — Здається, ви більше не гніваєтеся.
— Придивляєтеся до мого розуму?
— Аж ніяк. Придивляюсь до вашого обличчя.
— Не гніваюся. Можу час від часу спалахувати, але це не те ж саме, що гніватися. Проте якщо ви не проти, я мушу дещо у вас запитати.
З рівною спиною й серйозним виразом на широкому обличчі та в темно-брунатних очах Блісс присіла на Тревізове ліжко. Її чорне волосся до плечей було акуратно укладене, а тонкі руки невимушено зчепилися на колінах. Від неї легко віяло парфумами.
— Ви причепурился, — усміхнувся Тревіз. — Підозрюю, ви вважаєте, що на юну привабливу дівчину я не так горлатиму.
— Ви можете горлати й кричати скільки забажаєте, якщо вам від цього буде легше. Я тільки не хочу, щоб ви горлали й кричали на Феллом.
— Я й не збирався. Власне, я й на вас не збирався кричати. Хіба ми не домовилися бути друзями?