— Вам із Яновом?
— Так. Феллом не може піти з нами, навіть якби я й хотів, а це лише якби я був божевільним. Блісс, у цьому світі потрібні скафандри. Тут немає повітря, яким можна дихати. А в нас немає скафандра, який підійшов би Феллом. Тож ви з нею лишитеся на кораблі.
— Чому я?
Губи Тревіза витягнулись у невеселу посмішку.
— Зізнаюся, з вами я почувався б безпечніше, але ми не можемо лишити Феллом саму на кораблі. Вона може нашкодити, навіть якщо й ненавмисно. Мені потрібен Янов, бо він здатен розібрати давні написи, які тут можуть бути. Це означає, що вам доведеться лишитися з Феллом. Гадаю, ви не будете проти.
Блісс здавалася непереконаною.
— Слухайте, — мовив Тревіз, — ви хотіли взяти Феллом із собою, хоча я не хотів. Я певний, що від неї будуть самі проблеми. Тож її присутність накладає обмеження, і вам доведеться до цього пристосуватися. Вона тут, тож вам теж доведеться бути тут. Із цим доведеться змиритися.
— Напевно, — зітхнула Блісс.
— Добре. Де Янов?
— Він із Феллом.
— Дуже добре. Ідіть підмініть його. Я хочу з ним поговорити.
Тревіз досі вивчав поверхню планети, коли зайшов Пелорат, прочищаючи горло, щоб оголосити свою присутність.
— Якість проблеми, Ґолане?
— Не зовсім проблеми, Янове. Я просто не впевнений. Це дивний світ, і я не знаю, що з ним сталося. Судячи з басейнів, моря мусили були бути широкими, але мілкими. Наскільки я можу судити із залишених слідів, це був світ знесолених водойм і каналів — а може, моря були не надто солоними. Якщо вони були не надто солоними, це пояснюватиме, чому в басейнах немає солончаків. Бо інакше, коли зник океан, соляний вміст зник із ним — що точно скидається на наслідок людської діяльності.
— Вибачте мені мою неосвіченість у цих питаннях, Ґолане, — вагаючись, мовив Пелорат, — але чи має хоч щось із цього значення для того, що ми шукаємо?
— Гадаю, ні, але мені все одно цікаво. Якби я точно знав, як цю планету терраформували у придатну для людей і якою вона була до терраформування, тоді, напевно, збагнув би, що сталося з нею до знелюднення — або ж, може, перед тим. А якби ми знали, що з нею сталося, могли б бути заздалегідь попереджені про неприємні сюрпризи.
— Які саме сюрпризи? Це ж мертвий світ, хіба ні?
— Достатньо мертвий. Дуже мало води, розріджена й не придатна для дихання атмосфера, і Блісс не вловлює ознак розумової діяльності.
— Гадаю, це вирішальний аргумент.
— Те, що немає розумової активності, не обов’язково означає відсутність життя.
— Точно має означати відсутність небезпечного життя.
— Не знаю. Але я хотів із вами порадитися не про це. Тут є два міста, які можуть згодитися для нашої першої перевірки. Вони начебто в чудовій формі, як і всі міста. Що б не знищило повітря та океани, міста воно, здається, не зачепило. Словом, ці два міста особливо великі. Однак у більшому, здається, бракує пустоти. Далеко скраю є космопорти, але в самому місті — нічого. У меншому місті є пуста рівна поверхня, тож легше буде спуститися просто в нього, хоч і не в офіційний космопорт — але кому яка різниця?
— Ви хочете, щоб я вирішив, Ґолане? — скривився Пелорат.
— Ні, вирішу я. Просто хочу почути вашу думку.
— Не можу стверджувати напевно, але велике розпростерте місто, ймовірно, є комерційним чи виробничим центром. Менше місто з відкритим простором — мабуть, адміністративний центр. Саме він нам і потрібен. Там є монументальні будівлі?
— Що ви маєте на увазі під монументальними будівлями?
Пелорат усміхнувся, трохи витягнувши стиснуті губи.
— Якби ж я знав. Стиль змінюється з часом і з кожним світом. Але, підозрюю, вони на вигляд завжди великі, непрактичні та дорогі. Як те місце на Компореллоні, де ми були.
Тревіз і собі всміхнувся.
— Важко сказати, дивлячись просто вниз, а вид збоку, коли ми підлітаємо чи відлітаємо, не надто інформативний. Чому ви віддаєте перевагу адміністративному центрові?
— У ньому ми, ймовірно, знайдемо планетарний музей, бібліотеку, архіви, університет і таке інше.
— Добре. Тоді туди й вирушимо, у менше місто. І можливо, щось знайдемо. Двічі ми промахнулися, але, може, цього разу щось вийде.
— Три — щасливе число.
— Звідки ця фраза? — здивовано звів брови Тревіз.
— Вона давня, — пояснив Пелорат. — Я знайшов її в старовинній легенді. Гадаю, вона означає успіх із третьої спроби.
— Звучить непогано. Дуже добре, тоді три — щасливе число, Янове.
Розділ п’ятнадцятий
Мох
1
У скафандрі Тревіз мав недоладний вигляд. Зовні лишалися лише кобури — не ті, які він зазвичай чіпляв на пояс, а масивніші, які були частиною скафандра. Він обережно поклав бластер до кобури праворуч, а нейронний батіг ліворуч. Зброю знову було перезаряджено, і цього разу, похмуро подумав Тревіз, ніщо її в нього не відбере.
— Ви берете із собою зброю навіть у світ без повітря… — усміхнулася Блісс. — Хоча неважливо! Я не ставитиму під сумнів ваші рішення.
— Правильно! — озвався Тревіз і обернувся допомогти Пелоратові прилаштувати шолома, перш ніж узятися за власний.
— Ґолане, я справді зможу дихати у цій штуці? — жалібно спитав Пелорат, який раніше ніколи не вдягав скафандра.
— Обіцяю.
Обіймаючи Феллом за плече, Блісс спостерігала, як зімкнулися останні кріплення. Юна солярійка дивилася на дві постаті в скафандрах з очевидною тривогою. Вона тремтіла, і рука Блісс ніжно й заспокійливо її стискала.
Повітряний шлюз відчинився, і двоє чоловіків ступили назовні, помахавши на прощання роздутими руками. Шлюз зачинився. Далі прочинився головний, і вони незграбно ступили на землю мертвого світу.
Світало. Небо, звісно, було ясним, пурпурового відтінку, однак сонце ще не зійшло. Над світлішим видноколом, там, де воно мало з’явитися, виднівся легкий серпанок.
— Тут холодно, — зауважив Пелорат.
— Ви відчуваєте холод? — здивувався Тревіз. Скафандри були добре ізольовані, і якщо з чимось і виникала проблема, то це з виведенням тепла.
— Ні, але дивіться… — Голос Пелората звучав через радіозв’язок у вусі Тревіза, а палець кудись вказував. У пурпуровому світанковому світлі розкришений кам’яний фасад будівлі, до якої вони наближалися, вкривала паморозь.
— З розрідженою атмосферою вночі холоднішає сильніше за очікуване, а вдень так само надміру теплішає. Зараз найхолодніша година дня, і мусить минути кілька годин, перш ніж нам стане надто спекотно лишатися на сонці.
Неначе його слова були містичним заклинанням, над видноколом вигулькнув обідець сонця.
— Не дивіться на нього, — невимушено попередив Тревіз. — Скло вашого шолома відбиває світло і не пропускає ультрафіолет, однак це все одно небезпечно.
Він обернувся спиною до сходу сонця, дозволивши своїй довгій тіні впасти на будівлю. У нього на очах паморозь зникала під сонячним світлом. Кілька секунд стіна здавалася темною від вологи, а потім і та зникла.
— Звідси будівлі мають гірший вигляд, ніж із неба, — зауважив Тревіз. — Вони розтріскалися й осипаються. Гадаю, це через температурні зміни, і через те, що сліди води щодня й щоночі замерзають і тануть уже, мабуть, зо двадцять тисяч років.
— На камені над входом вирізьблені літери, — сказав Пелорат, — але через осип їх важко прочитати.
— Можете розібрати, Янове?
— Якась фінансова установа. Принаймні я розбираю слово, схоже на «банк».
— Що це?
— Якщо те, що я думаю, — то будівля, де зберігали, забирали, обмінювали, вкладали й позичали грошові активи.