— Його треба сфокусувати, — сказав Тревіз.
— Знаю, — відповів Пелорат, — але здається, це мій максимум. Мабуть, сам фільм зруйновано.
Тіні тепер з’являлися й швидко пересувалися, а час від часу виринало і щось схоже на жалюгідну подобу шрифту. Тоді на мить фільм став чіткішим і знову потьмянів.
— Янове, відмотайте й зупиніть тут.
Пелорат уже намагався це зробити. Він пустив фільм навспак, тоді знову вперед, а тоді зловив мить і зупинив.
Тревіз нетерпляче спробував прочитати, тоді розчаровано спитав:
— Янове, ви можете це розібрати?
— Не повністю. — Пелорат примружено дивився на екран. — Тут про Аврору. Це я можу сказати. Гадаю, він розповідає про першу гіперпросторову експедицію — тут сказано «перша хвиля». — Він запустив фільм, і той знову розмився та потьмянів. Нарешті Пелорат мовив: — Ґолане, здається, все, що я можу розібрати, стосується світів косміків. Я не бачу тут нічого про Землю.
— Ні, тут і не було б, — гірко мовив Тревіз. — Інформацію про неї стерли в цьому світі, як і на Тренторі. Вимкніть цю штуку.
— Але це не має значення… — почав було Пелорат, вимикаючи книгоскоп.
— Бо ми можемо пошукати в інших бібліотеках? Там її теж буде стерто. Скрізь. Чи знаєте ви… — Говорячи, він глянув на Пелората, і тепер задивився на нього із сумішшю жаху та огиди. — Що у вас зі склом шолома?
2
Пелорат рефлекторно підніс руку в рукавичці до скла шолома, а тоді відняв її й глянув на неї.
— Що це? — спитав здивовано. Тоді подивився на Тревіза і майже пропищав: — Із вашим склом теж щось дивне, Ґолане.
Тревіз автоматично роззирнувся у пошуках дзеркала, але його тут не було, та навіть якби й виявилося, йому знадобилося б світло.
— Вийдіть на сонце, гаразд? — пробурмотів він.
Тревіз напіввивів-напіввиштовхав Пелората до променя світла з найближчого вікна. Попри ізоляцію скафандра, він відчував тепло на спині.
— Гляньте на сонце, Янове, — мовив, — і заплющте очі.
Одразу стало зрозуміло, що не так із шоломом. У місці, де скло зустрічалося з металізованою тканиною самого скафандра, бурхливо розростався мох. Передню частину шолома облямовувала зелена пляма, і Тревіз знав, що в нього так само.
Він провів пальцем рукавички по моху на шоломі Пелората. Частина відстала, заплямувавши розчавленою зеленню рукавичку. Однак поки Тревіз дивився, як мох виблискує в сонячному світлі, той ніби жорсткішав і засихав. Він спробував знову, і цього разу мох потріскався й побрунатнішав. Тревіз знову сильно потер краєчки скла Пелоратового шолома.
— Потріть мій, Янове, — попросив. Тоді спитав: — На вигляд чисто? Добре, у вас теж. Ходімо. Не думаю, що нам ще є що тут робити.
У покинутому місті без повітря сонце було незатишно спекотним. Кам’яні будівлі яскраво й майже болюче сяяли. Тревіз примружувався, дивлячись на них, і, наскільки це було можливо, рухався затіненим боком вулиць. Зупинився біля тріщини в одному з фасадів, достатньо широкої, щоб вмістити мізинець у рукавичці. Так Тревіз і вчинив.
— Мох, — пробурмотів, дивлячись на палець, та навмисно підійшов до краю тіні, ненадовго вистромивши цей палець на сонце. Потім сказав: — Для нього критично важливий вуглекислий газ. Він росте скрізь, де може знайти вуглекислий газ — у розкришеному камені, будь-де. Ви знаєте, що ми — хороше джерело вуглекислого газу, мабуть, щедріше за будь-що на цій майже мертвій планеті, і, гадаю, сліди газу просочуються навколо скла.
— Тож мох росте й там.
— Так.
Шлях назад до корабля здавався довгим, набагато довшим і, звісно, спекотнішим, ніж пройдений на світанку. Втім, коли вони дійшли, корабель був досі у тіні; принаймні це Тревіз вирахував правильно.
— Дивіться! — мовив Пелорат.
Тревіз побачив, що контури головного шлюзу вкривав зелений мох.
— Теж витік? — спитав Пелорат.
— Звісно. Я певен, незначний, однак цей мох, здається, краще вказує на залишкові сліди вуглекислого газу, ніж будь-який відомий мені індикатор. Напевно, його спори скрізь, і він розростається будь-де, де є бодай кілька поживних для нього молекул. — Він налаштував радіоприймач на довжину хвилі корабля й мовив: — Блісс, ви мене чуєте?
Голос Блісс зазвучав в обох парах навушників:
— Так. Ви готові зайти? Пощастило з чимось?
— Ми зовні, — повідомив Тревіз, — але не відчиняйте шлюз. Ми відчинимо його звідси. Повторюю, не відчиняйте шлюз.
— Чому?
— Блісс, просто зробіть так, як я прошу, добре? Тривалі обговорення можемо лишити на потім.
Тревіз видобув бластер і ретельно знизив його потужність до мінімальної, тоді невпевнено на нього задивився. Він ніколи не використовував його на мінімумі. Тревіз роззирнувся. Нічого належно крихкого, щоб випробувати бластер, не знайшлося.
У розпачі він націлив його на кам’янистий схил, у тіні якого влаштувалася «Далека зірка». Ціль не розжарилася. Тревіз автоматично помацав місце, куди влучив. Чи здавалося вони теплим? Крізь ізольовану тканину скафандра він не міг сказати напевно.
Тревіз знову завагався, тоді вирішив, що за всіма параметрами корпус корабля мусить бути не менш міцним за схил. Націлив бластер на краєчок шлюзу й, затамувавши подих, ненадовго натиснув на контакт.
Кілька сантиметрів мохоподібного наросту одразу побрунатнішали. Тревіз помахав рукою біля брунаті, й навіть легкого вітерця, створеного в такий спосіб, виявилося достатньо, щоб засохлі рештки брунатного матеріалу розсипалися.
— Це працює? — стривожено спитав Пелорат.
— Так. Я встановив на бластері слабкий промінь.
Він обдав жаром усе навколо шлюзу, і зелень зникла. Уся. Тревіз вдарив у шлюз, щоб струсити рештки вібрацією, і на землю полетів брунатний пил — такий дрібний, що навіть зависав у розрідженій атмосфері, підхоплений подмухами газу.
— Гадаю, тепер ми можемо його відчинити, — повідомив Тревіз, і за допомогою управління на зап’ястку передав радіохвильову комбінацію, що активувала механізм відчинення зсередини. Шлюз ще не роззявився навіть наполовину, коли Тревіз сказав: — Янове, не баріться, забирайтеся всередину. Не чекайте на сходи. Залізайте.
Тревіз поліз за Пелоратом, випаливши край шлюзу бластером. Обстріляв і сходи, щойно ті опустилися. Тоді подав сигнал для зачинення шлюзу й стріляв, доки вони не були повністю замкнені.
— Ми в шлюзі, Блісс, — сказав він. — Лишимося тут на кілька хвилин. Нічого не робіть!
— Натякніть мені, — озвався голос Блісс. — Із вами все гаразд? Як там Пел?
— Я тут, Блісс, і зі мною все чудово, — відповів Пел. — Немає причин переживати.
— Як скажеш, Пеле, але пізніше доведеться все пояснити. Сподіваюся, ви це розумієте.
— Обіцяємо, — мовив Тревіз і ввімкнув світло в шлюзі.
Дві постаті у скафандрі стояли обличчям одна до одної.
— Ми викачуємо все можливе повітря планети, тож просто почекаймо.
— А повітря корабля? Ми його впустимо?
— Поки ні. Мені настільки ж не терпиться вибратися зі скафандра, Янове, як і вам. Я просто хочу переконатися, що ми позбулися всіх спор, які пробралися з нами — або на нас.
У не надто задовільному освітленні Тревіз націлив бластер на внутрішній стик шлюзу та корпусу, методично розпиляючи жар підлогою, вгору та довкола, а потім знову підлогою.
— Тепер ви, Янове.
Пелорат нервово поворушився, і Тревіз запевнив:
— Ви можете відчути тепло. Гірше бути не мусить. Якщо стане неприємно, просто скажіть.
Він обвів невидимим променем скло шолома, найбільше краєчки, а потім послідовно решту скафандра.
— Підніміть руки, Янове, — пробурмотів Тревіз. Потім: — Покладіть руки мені на плече й підніміть одну ногу, мені треба обробити підошви… а тепер іншу. Вам не надто гаряче?