— Нічого, Хіроко. Нічого не чиню. Часом я думаю про вдоволення, і це приносить деякі незручності, але ми, ті, хто мандрує в космосі, добре знаємо, що бувають часи, коли доводиться без цього обходитися. Ми надолужуємо іншим разом.
— Якщо бувають незручності, як їх можна позбутися?
— Мені стало набагато незручніше, відколи ви порушили цю тему. Не думаю, що буде ввічливо натякати, як мені поратися з незручностями.
— Чи буде нешанобливо з мого боку запропонувати спосіб?
— Це повністю залежить від суті пропозиції.
— Я б запропонувала, щоб ми дарували одне одному вдоволення.
— Ви привели мене сюди, Хіроко, щоб усе до цього звести?
— Так, — із задоволеною посмішкою відповіла Хіроко. — Се буде і мій шанобливий обов’язок як господині, і моє бажання.
— Якщо це так, я визнаю, що також цього бажаю. Власне, я б дуже хотів зробити вам таку послугу. Я б, ем… рачив дарувати вам вдоволення.
Розділ вісімнадцятий
Музичний фестиваль
1
Обід подавали в тій самій кімнаті, де вони снідали. Там було повно альфійців, і Тревіза з Пелоратом радо вітали до них приєднатися. Блісс та Феллом їли окремо й більш-менш усамітнено в маленькій прибудові.
Їм подали кілька різновидів риби, а також суп зі смужками чогось схожого на варене козяче м’ясо. Ще там були хлібини для нарізання й масло з варенням для намащування. Після цього нагодився великий розпорошений салат, і помітно бракувало якогось десерту, хоча фруктові соки подавали у, вочевидь, невичерпуваних глеках. Обох фундаторів стримував ситний сніданок, однак всі інші, здавалося, їли без проблем.
— І як вони не гладшають? — тихо чудувався Пелорат.
— Напевно, багато фізичної праці, — знизав плечима Тревіз.
У цьому суспільстві точно не надто цінували пристойну поведінку під час їжі. Лунав різноманітний гамір — крики, сміх і грюкання по столах товстими й, очевидно, небиткими чашками. Жінки були такі ж гучні та шумні, як чоловіки, хоча голоси мали вищі.
Пелорат скривився, однак Тревіз, який наразі (принаймні тимчасово) не відчував незручності, про яку говорив Хіроко, був водночас розслабленим і доброзичливим.
— Насправді в цьому є і приємний бік, — зауважив він. — Схоже, ці люди насолоджуються життям і мають мало клопотів, якщо мають узагалі. Погода така, якою вони її зроблять, а їжі неуявно вдосталь. Для них золота епоха триває й триває.
Йому доводилося кричати, щоб його було чутно, і Пелорат прокричав у відповідь:
— Але ж тут так гамірно!
— Вони до цього звикли.
— Не уявляю, як вони розуміють одне одного в цьому гармидері.
Звісно, сенс розмов для двох фундаторів повністю губився. Через химерну вимову, архаїчну граматику та порядок слів альфійської мови в галасливому безладі її було неможливо зрозуміти. Для фундаторів то було наче слухати звуки переляканого зоопарку.
Лише після обіду вони возз’єднались із Блісс у малій будівлі, що, як виявив Тревіз, суттєво не відрізнялася від помешкання Хіроко і яку їм виділили як тимчасове житло. Феллом була в іншій кімнаті — за словами Блісс, відчуваючи величезне полегшення від самотності й намагаючись подрімати.
Пелорат зиркнув на дверний отвір у стіні й непевно мовив:
— Тут мало приватності. Ми зможемо тут вільно говорити?
— Запевняю, — сказав Тревіз, — щойно ми завісимо двері полотняною запоною, нас не турбуватимуть. Це полотно всіма силами соціальних звичаїв робить нас неприступними.
— Нас можуть підслухати, — зиркнув Пелорат на високі відчинені вікна.
— Треба буде не кричати. Альфійці не стануть підслуховувати. Навіть стоячи за вікнами їдальні під час сніданку, вони трималися на поважній відстані.
— Ви так багато дізналися про альфійські звичаї за час, проведений із маленькою ніжною Хіроко, — усміхнулася Блісс, — і так упевнилися в їхній повазі до приватності. Що сталося?
— Якщо ви в курсі, що стан мого розуму покращав, і здогадуєтеся чому, я можу тільки попросити вас дати моєму розумові спокій.
— Вам добре відомо, що Гея не чіпатиме ваш розум за жодних обставин, крім критичних, і ви знаєте чому. Та все ж я ментально не сліпа. Я відчуваю, що сталося, за кілометр. Це ваш незмінний звичай під космічних подорожей, мій друже-еротомане?
— Еротомане? Годі вам, Блісс. Двічі за всю подорож. Двічі!
— Ми були тільки у двох світах із функціональними людськими жінками. Два з двох, а ми ж пробули на кожному всього по кілька годин.
— Ви добре знаєте, що на Компореллоні в мене не було вибору.
— Справедливо. Я пам’ятаю, яка вона на вигляд. — Блісс на кілька секунд залилася сміхом. — Однак я не думаю, що Хіроко тримала вас безпорадним у своїй міцній хватці або ж нав’язала свою непереборну волю вашому догідливому тілу.
— Авжеж ні. Я був абсолютно не проти. Однак усе-таки це була її пропозиція.
— Ґолане, це постійно з вами трапляється? — з ноткою заздрощів у голосі поцікавився Пелорат.
— Звісно це мусить траплятися, Пеле, — сказала Блісс. — Жінок безпорадно до нього вабить.
— Якби ж це було так, — відповів Тревіз, — але ні. І я радий, що ні — у мене в житті є інші бажання. І все-таки тут я не міг опиратися. Усе ж таки ми перші люди з іншого світу, яких колись бачила Хіроко, чи взагалі хто-небудь із нинішніх жителів Альфи. З випадкових зауважень, які вона пробовкувала, я зрозумів, що в неї було доволі захопливе припущення, нібито я відрізнятимусь від альфійців, анатомічно чи технічно. Бідолашна. Боюсь, я її розчарував.
— Ох, а ви відрізнялися?
— Ні. Я був у багатьох світах, мав різний досвід і виявив, що люди — це люди, а секс — це секс, куди не підеш. Якщо і є помітні відмінності, вони зазвичай водночас банальні й неприємні. З якими парфумами я свого часу стикався! Пам’ятаю, одна дівчина просто не могла впоратися, якщо не грала гучна музика — музика, яка складалась із відчайдушного вереску. Тож вона увімкнула музику, і тоді вже я не зміг упоратися. Тож, запевняю вас, мене цілком влаштовує рутина.
— До речі, про музику, — сказала Блісс. — Нас запросили на музичний вечір. Вочевидь, щось дуже офіційне, влаштоване на нашу честь. Наскільки я розумію, альфійці дуже пишаються своєю музикою.
— Їхня гордість ніяк не покращить їхню музику для наших вух, — скривився Тревіз.
— Прошу, дослухайте. Наскільки я розумію, вони пишаються тим, що майстерно грають на дуже давніх інструментах. Дуже давніх. Завдяки ним ми можемо отримати якусь інформацію про Землю.
— Цікава думка, — звів догори брови Тревіз. — І це нагадує мені, що ви обоє вже могли отримати інформацію. Янове, ви бачились із цим Монолі, про якого розповіла нам Хіроко?
— Ще й як, — відповів той. — Я пробув із ним три години, і Хіроко не перебільшувала. Це був практично монолог із його боку, і коли я йшов на обід, він вчепився в мене й не відпускав, доки я не пообіцяв повернутися, коли зможу, щоб послухати його ще.
— Він розповів щось цікаве?
— Що ж, він, як і всі інші, наполягав, що Земля повністю і вбивчо радіоактивна, що пращури альфійців полетіли з неї останніми, а якби цього не зробили, то померли б. І він казав це настільки пристрасно, Ґолане, що я не міг йому не повірити. Я переконаний, що Земля мертва, а наші пошуки все ж таки марні.
2
Тревіз відкинувся в кріслі, втупившись у Пелората, який сидів на вузькому ліжку. Підвівшись із місця поруч із Пелоратом, Блісс переводила погляд з одного чоловіка на іншого.
— Дозвольте мені вирішувати, марні наші пошуки чи ні, Янове, — нарешті мовив Тревіз. — Розкажіть, що балакучий старий вам говорив, — звісно, стисло.
— Поки Монолі говорив, я робив нотатки, — сказав Пелорат. — Це допомагало укріплювати мою роль як науковця, але мені не треба до них звертатися. Він говорив майже потоком свідомості. Усе, що він казав, нагадувало йому про щось іще, але, звісно, мені довелося усе життя організовувати інформацію в пошуках потрібного та значущого, тож для мене це зараз звична справа — зуміти стиснути довгу й незв’язну розмову…