Феллом, як і завжди, чудувалась грудям Блісс, і та змушена була сказати (тепер, коли Феллом розуміла галактичну мову), що у її світі люди такі. На що Феллом неминуче поцікавилася чому, і Блісс, трохи подумавши й вирішивши, що розважливої відповіді на це запитання немає, відказала універсальним:
— Тому що!
Коли вони впоралися, Блісс допомогла Феллом одягнути альфійську білизну й розібралася, як саме поверх ладналася спідниця. Лишити Феллом роздягненою вище пояса видавалося логічним. Сама ж Блісс хоч і вдягнула нижче пояса альфійський одяг (доволі вузький на стегнах), але не зрадила власній блузі.
Надмірна скутість у демонструванні грудей у суспільстві, де так чинили всі жінки, здавалася нерозумною, а надто коли власні груди Блісс були невеликі й такі ж виразні, як вона в усіх бачила, — однак що поробиш.
Після них до вбиральні пішли двоє чоловіків. Тревіз, як і годилося чоловікові, скаржився під ніс, скільки часу це забрало в жінок.
Блісс розвернула Феллом, упевнюючись, що спідниця добре триматиметься на її хлопчачих стегнах і сідницях.
— Це дуже гарна спідниця, Феллом. Тобі подобається?
Феллом задивилась у дзеркало й відповіла:
— Так, подобається. А мені не буде холодно без нічого? — і вона підняла руки до оголених грудей.
— Не думаю, Феллом. У цьому світі доволі тепло.
— Ти вдягнена.
— Так. У моєму світі так заведено. А тепер, Феллом, ми будемо з дуже багатьма альфійцями під час вечері й після неї. Як гадаєш, зможеш це витримати? — Феллом здавалась засмученою, і Блісс продовжила: — Я сидітиму праворуч і триматиму тебе. Пел сяде з іншого боку, а Тревіз за столом навпроти. Ми не дозволимо нікому з тобою говорити, і тобі не доведеться ні з ким говорити.
— Я спробую, Блісс, — пропищала Феллом високим-високим голоском.
— А після цього альфійці заграють для нас музику у свій особливий спосіб. Ти знаєш, що таке музика? — Вона погуділа, наслідуючи, наскільки могла, електронну гармонію.
Обличчя Феллом просяяло.
— Тобто… — останнє слово було її власною мовою, і Феллом заспівала пісню.
Очі Блісс розширилися. Це була прекрасна мелодія, хоч і бурхлива та багата трелями.
— Саме так. Музика, — сказала вона.
— Джембі грав… — захоплено мовила Феллом, тоді завагалася й вирішила скористатись галактичним словом, — музику весь час. Він грав музику на… — Ще одне слово її власною мовою.
— На фіфулі? — із сумнівами повторила слово Блісс.
— Не фіфулі, — засміялася Феллом, — а…
Коли обидва слова було протиставлено, Блісс чула різницю, однак втратила надію відтворити звук.
— Як це виглядає? — спитала вона.
Досі обмеженого галактичного словникового запасу Феллом бракувало для точного опису, а її жести не нагадали Блісс жодної форми.
— Він показував мені, як користуватися… — гордо проказала Феллом. — Я робила пальцями точно так, як робив Джембі, але він сказав, що скоро мені вже так робити не доведеться.
— Це чудово, люба. Після вечері перевіримо, чи настільки ж умілі альфійці, як і твій Джембі.
Очі Феллом засвітилися, і приємні думки про майбутнє допомогли їй висидіти щедру вечерю попри весь натовп, сміх і шум довкола. Лише раз, коли випадково впала тарілка, від чого поблизу залунали захоплені вигуки, Феллом таки мала наляканий вигляд, і Блісс одразу ж, захищаючи, взяла її в теплі обійми.
— От би домовитися їсти самим, — пробурмотіла вона Пелоратові. — Інакше доведеться полетіти із цього світу. Вживати весь цей тваринний протеїн ізолятів уже достатньо неприємно, але я мушу мати змогу принаймні робити це в тиші.
— Це всього лише бадьорий настрій, — відповів Пелорат, який витримав би в розважливих межах усе, що, на його думку, підпадало під категорію примітивної поведінки та вірувань.
А потім вечеря скінчилась і оголосили, що невдовзі почнеться музичний фестиваль.
5
Зала, у якій мусив відбуватися музичний фестиваль, була такою ж великою, як і їдальня, і там розставили складані сидіння (як виявив Тревіз, доволі некомфортні) приблизно на сто п’ятдесят людей. Як почесних гостей, відвідувачів провели в передній ряд, і різні альфійці ввічливо хвалили їхній одяг.
Обидва чоловіки були роздягненими вище пояса, і Тревіз, коли згадував, напружував м’язи пресу та час від часу самовдоволено позирав на свої вкриті темним волоссям груди. Пелоратові, який затято спостерігав за всім довкруж, власна зовнішність була байдужа. Блуза Блісс привертала приховані збентежені погляди, однак її ніяк не коментували.
Тревіз помітив, що зала заповнена лише на половину і що поміж слухачів здебільшого були жінки — імовірно, бо багато чоловіків ще не повернулися з моря.
Пелорат штовхнув Тревіза ліктем і прошепотів:
— У них є електроенергія.
Тревіз позирнув на вертикальні трубки на стінах і стелі. Вони м’яко світилися.
— Люмінесценція, — констатував він. — Доволі примітивна.
— Так, але дієва, і в нас у кімнатах та у вбиральні такі є. Я гадав, вони суто декоративні. Якщо з’ясуємо, як їх увімкнути, не доведеться лишатись у темряві.
— Могли нам і сказати, — роздратовано озвалася Блісс.
— Вони гадали, що ми знаємо, що всі знають, — пояснив Пелорат.
З-за куліс вийшли чотири жінки та гуртом всілися спереду. У всіх були інструменти з лакованого дерева, схожої форми, але ту нелегко було описати. Передусім інструменти відрізнялися розмірами. Один був доволі маленький, два трохи більші, а четвертий значно більший. У руці в кожної жінки також була довга палиця.
Коли жінки вийшли, слухачі тихо засвистіли, на що четверо жінок вклонилися. Груди в них були доволі тісно обмотані сітчастою тканиною, вочевидь, щоб не заважати грі на інструменті.
Сприйнявши свист за ознаку схвалення чи задоволеного очікування, Тревіз зрозумів, що ввічливо буде до нього долучитися. На це Феллом додала трель, яка звучала набагато серйозніше за свист і починала привертати увагу, доки натиск долоні Блісс її не спинив.
Троє жінок без підготовки поклали інструменти під підборіддя, а найбільший інструмент лишився стояти на підлозі між ногами четвертої. Довгою палицею у правій руці жінки проводили по струнах, які тягнулися майже вздовж усього інструмента, тоді як пальці лівої швидко рухалися верхнім краєм цих струн.
Це, подумав Тревіз, і було те «тертя», якого він очікував, але звучало воно геть не як тертя. То була тиха й мелодійна послідовність нот: кожен інструмент витворював власну, і всі вони приємно зливалися.
Цій музиці бракувало нескінченної складності електронної музики («справжньої музики», як не міг не думати про неї Тревіз), а ще їй було притаманне помітне одноманіття. Та все ж із часом, коли вуха Тревіза звикли до цієї химерної звукової системи, він почав вловлювати тонкощі. Ця необхідність втомлювала, і він жадібно роздумував про гучність і математичну точність справжньої музики, але йому спало на думку, що якби він достатньо довго слухав ці прості дерев’яні пристрої, то цілком міг би їх поступово вподобати.
Лише хвилин через сорок п’ять після початку концерту вийшла Хіроко. Вона одразу помітила Тревіза в першому ряду і всміхнулась йому. Він щиро приєднався до тихого схвального свисту слухачів. Хіроко мала вродливий вигляд у довгій і дуже хитромудро зробленій спідниці, з великою квіткою у волоссі й повністю відкритими грудьми, оскільки, вочевидь, вони не ризикували заважати інструменту.
Її інструмент виявився темною дерев’яною трубкою десь у дві третини метра завдовжки і майже у два сантиметри завтовшки. Вона піднесла інструмент до губ і подула в отвір біля одного кінця, видобувши тонку приємну ноту, що змінювала висоту, доки пальці Хіроко поралися з якимись металевими детальками вздовж трубки.