З першого звуку Феллом вчепилась Блісс у руку:
— Блісс, це ж…
Слово нагадало Блісс «фіфул». Вона твердо хитнула головою, на що Феллом гучніше додала:
— Але це вона!
У напрямку Феллом позирали інші. Блісс міцно затиснула Феллом рота долонею і нахилилася майже нечутно прошепотіти їй на вухо рішуче:
— Цить!
Після цього Феллом слухала гру Хіроко мовчки, але її пальці судомно рухалися, наче вправляючись із детальками вздовж інструмента.
Останнім виконавцем на концерті був старший чоловік з інструментом, рифлені боки якого висіли у нього на плечах. Він тягнув його і стискав, доки одна рука мчалася послідовністю білих і чорних кружалець з одного боку, групами їх натискаючи.
Тревізові це звучання видалося особливо втомливим, доволі варварським і неприємним, як спогад про гавкіт собак на Аврорі, — не те щоб звук був схожий на гавкіт, однак здіймав схожі почуття. Блісс мала такий вигляд, наче готова була затиснути вуха руками, а Пелорат спохмурнів. Лише Феллом це, здавалось, подобалося, бо вона легко підстукувала ногою, і помітивши це, Тревіз на власне здивування виявив, що в музики був ритм, який збігався з тупотінням Феллом.
Нарешті все скінчилось і залунав бурхливий свист, трель Феллом у якому було чути найкраще.
Потім слухачі розбилися на маленькі гурти для розмови й поводилися так само гучно й пронизливо, як, здавалося, було завше властиво альфійцям. Різні особи, які грали на концерті, стояли в передній частині зали й говорили з людьми, які підходили їх привітати.
Феллом вислизнула від Блісс і підбігла до Хіроко.
— Хіроко, — крикнула вона, задихаючись, — дайте подивитись…
— Що саме, люба? — перепитала та.
— Те, на чому ви грали музику.
— А! — засміялася Хіроко. — Се є флейта, крихітко.
— Можна подивитись?
— Що ж. — Хіроко відчинила футляр і видобула інструмент. Він складався з трьох частин, однак дівчина швидко зібрала його знову, приставила отвором до губ Феллом і сказала: — Ось, подуй сюди.
— Знаю, знаю, — охоче запевнила Феллом і потягнулась до флейти. Хіроко рефлективно вихопила її і підняла догори.
— Дуй, дитино, але не торкайся.
Феллом здавалася розчарованою.
— Можна мені тоді тільки подивитися? Я її не чіпатиму.
— Звісно, люба. — Хіроко знову простягнула флейту, і Феллом палко на неї задивилася.
А тоді люмінесцентне світло в залі злегка потьмянішало, і почулася нота флейти, трохи невпевнена й тремтлива.
Здивована Хіроко ледь не впустила флейту, а Феллом гукнула:
— Вийшло. Вийшло! Джембі казав, що колись у мене вийде.
— Се ти видобула цей звук? — спитала Хіроко.
— Так, це я, я!
— Але як се тобі вдалося, дитя?
— Вибачте, Хіроко, — мовила, розчервонівшись від сорому, Блісс. — Я її заберу.
— Ні. Я хочу, щоб вона знову се вчинила.
Кілька найближчих альфійців зібралися подивитися. Феллом насупила брови, ніби сильно стараючись. Люмінесцентне світло потьмянішало ще сильніше, і знову пролунала нота на флейті, цього разу чиста й рівна. Потім мелодія стала хаотичною, коли металеві предмети уздовж флейти самостійно заворушилися.
— Вона трохи відрізняється від… — знову назвала інструмент Феллом, трохи засапавшись, ніби подих, який змушував працювати флейту, був її власним, а не спрямованим повітрям.
— Вона, напевно, отримує енергію з електричного струменя, який живить люмінесцентні лампи, — сказав Тревізові Пелорат.
— Спробуй ще, — здавленим голосом мовила Хіроко.
Феллом заплющила очі. Музика тепер була тихішою і краще контрольованою. Флейта грала сама, без пальців, рухома віддаленою енергією, перетвореною досі незрілими частками мозку Феллом. Ноти, які спершу звучали майже довільно, склалися в мелодійну послідовність, і тепер уся зала зібралася довкола Хіроко та Феллом. Хіроко ніжно тримала флейту з обох боків великими та вказівними пальцями, а Феллом із заплющеними очима спрямовувала потік повітря та рух клавіш.
— Се є п’єса, яку я грала, — прошепотіла Хіроко.
— Я її пам’ятаю, — легко кивнула головою Феллом, намагаючись не втратити зосередженості.
— Ти не схибила в жодній ноті, — мовила Хіроко, коли п’єса добігла кінця.
— Але це неправильно, Хіроко. Ви зіграли неправильно.
— Феллом! — присадила її Блісс. — Це неввічливо. Не можна…
— Прошу, не втручайтеся, — категорично заперечила Хіроко. — Чому се неправильно, дитя?
— Бо я б зіграла інакше.
— Тоді покажи мені.
Флейта знову заграла, але хитромудріше, бо сили, які натискали на клавіші, робили це хутчіше, у швидшій послідовності та складніших комбінаціях, ніж до цього. Музика була заплутанішою й нескінченно емоційнішою та зворушливішою. Хіроко стояла, виструнчившись, а в залі не чутно було жодного звуку.
Навіть після того, як Феллом завершила грати, стояла тиша, аж доки Хіроко глибоко не вдихнула й не спитала:
— Крихітко, ти колись грала се раніше?
— Ні, — відповіла Феллом, — раніше я могла робити це лише пальцями, а я не можу зробити пальцями так. — А тоді просто й без натяку на хвастощі додала: — Ніхто не може.
— Можеш заграти щось іще?
— Я можу щось придумати.
— Ти маєш на увазі, зімпровізувати?
Феллом насупилась, почувши слово, і зиркнула на Блісс. Та кивнула, і Феллом погодилась.
— Тоді прошу, зроби се, — мовила Хіроко.
Феллом на хвилину чи дві замислилася, тоді повільно заграла дуже просту послідовність нот, загалом доволі мрійливу. Люмінесцентне світло тьмянішало і яскравішало, поки посилювалася і спадала потужність живлення. Цього начебто ніхто не помічав, блимання видавалося радше наслідком музики, ніж причиною, неначе примарний електричний дух підкорювався велінню звукових хвиль.
Потім поєднання нот повторилося трохи гучніше, тоді ще трохи складніше, а тоді з варіаціями, які, зберігаючи впізнаване основне поєднання, ставали дедалі активнішими й захопливішими, аж доки вже майже неможливо стало дихати.
І нарешті мелодія гайнула вниз набагато швидше, ніж здіймалася — створюючи враження стрімкого падіння, яке спустило слухачів на землю, хоча в них досі зберігалося відчуття, нібито вони ширяють високо в повітрі.
А тоді зчинився справжнісінький гармидер, і навіть Тревіз, який звик зовсім до іншої музики, сумовито подумав: «Тепер я більше ніколи цього не почую».
Коли дуже неохоче знову запанувала тиша, Хіроко простягнула флейту.
— Прийми, Феллом, се тобі!
Феллом охоче по неї потягнулася, однак Блісс перехопила випростану руку.
— Ми не можемо взяти її, Хіроко. Це цінний інструмент.
— Я маю іншу, Блісс. Не настільки добру, але так тому й бути. Сей інструмент належить тому, хто ліпше на ньому грає. Я ніколи не чула подібної музики, й було б хибно володіти інструментом, повного потенціалу якого я не можу використати. Якби ж то мені знати, як можна грати на інструменті, не торкаючись його.
Феллом узяла флейту і з виразом глибокого вдоволення міцно притисла до грудей.
6
Кожну з двох кімнат їхнього помешкання освітлювала одна люмінесцентна лампа. Третя була у вбиральні. У тьмяному світлі незручно було читати, але принаймні в кімнатах уже не панувала темрява.
Однак поки що вони затримались надворі. Небо повнилося зірками — що завжди зачаровувало уродженців Термінуса, де нічне небо було майже беззоряним і можна було роздивитися тільки стислу бляклу хмару Галактики.
Хіроко супроводжувала їх до їхнього житла з остраху, що вони заблукають у темряві чи спіткнуться. Усю дорогу назад вона тримала Феллом за руку, а потім, увімкнувши для них світло, лишилася з ними надворі, досі чіпляючись за малу.
Розуміючи, що у Хіроко вирує складне поєднання емоцій, Блісс спробувала знову:
— Справді, Хіроко, ми не можемо взяти вашу флейту.