— Ні, її мусить мати Феллом. — Але дівчина все одно здавалася знервованою.
Тревіз досі дивився в небо. Ніч була справді темна; мізерне світло з їхнього помешкання заледве розсіювало морок, а крихітні іскорки з інших будинків удалині — й того менше.
— Хіроко, бачите оту дуже яскраву зірку? — спитав він. — Як вона називається?
Хіроко неуважно зиркнула вгору й, не виявляючи особливої цікавості, відповіла:
— Се є Супутник.
— Чому він так називається?
— Він огинає наше сонце кожні вісімдесят стандартних років. Се є вечірня зоря сієї пори року. Її не побачити вдень, коли вона над виднокраєм.
Добре, подумав Тревіз. В астрономії вона не повний нуль.
— Ви знаєте, що в Альфи є інший супутник, дуже малий і тьмяний, який розташований значно далі за цю яскраву зірку? Його не побачити без телескопа. — Він не бачив його й сам, не завдав собі клопоту його пошукати, однак ця інформація була в пам’яті корабельного комп’ютера.
— Нам се казали в школі, — байдуже озвалася Хіроко.
— Як щодо цієї? Бачите оті шість зірок зигзагом?
— Се є Кассіопея.
— Справді? — приголомшено перепитав Тревіз. — Котра з них?
— Усі вони. Весь зигзаг. Се є Кассіопея.
— Чому вона так називається?
— Мені сього не знати. Я ніц не знаю про астрономію, поважний Тревізе.
— Бачите найнижчу зірку зигзага, яскравішу за інші? Що це?
— Се є зоря. Її ймення мені не знати.
— Однак, за винятком двох зірок-супутників, це найближча зірка до Альфи, всього за парсек звідси.
— Справді? Сього я не відаю.
— Це не може бути зірка, навколо якої обертається Земля?
Хіроко глянула на зірку зі слабким спалахом цікавості.
— Не знати. Ніколи не чула, щоб хтось про се мовив.
— А ви як гадаєте?
— Як мені знати? Ніхто не зна, де може бути Земля. Я… мені час іти. Завтра перед пляжним фестивалем буде моя зміна в полях. Побачимося з усіма вами там, одразу після обіду. Так? Так?
— Звісно, Хіроко.
Вона стрімко пішла геть, напівбіжучи в темряві. Тревіз подивився їй услід, тоді пішов за іншими у тьмяно освітлений дім.
— Блісс, можете сказати, чи брехала вона про Землю? — спитав він.
— Не думаю, — хитнула головою Блісс. — Вона надзвичайно напружена, що я зрозуміла тільки після концерту. Це тривало, доки ви не спитали в неї про зірки.
— Через те, що вона віддала флейту?
— Напевно. Не знаю. — Вона обернулась до дитини. — Феллом, я хочу, щоб ти пішла до себе в кімнату. Коли будеш готовою до сну, іди до вбиральні, сходи в туалет, потім помий руки й лице і почисть зуби.
— Блісс, я хочу пограти на флейті.
— Лише трішечки й дуже тихо. Розумієш, Феллом? І тобі доведеться закінчити, коли я скажу.
— Так, Блісс.
Вони утрьох лишилися самі: Блісс сиділа в кріслі, а чоловіки — на своїх ліжках.
— Чи є сенс ще затримуватися на цій планеті? — спитала Блісс.
— Нам так і не вдалося обговорити Землю та її зв’язок із давніми інструментами, і ми можемо знайти більше інформації. Можливо, якщо дочекатись рибальських човнів, це теж щось дасть. Чоловіки можуть знати щось, чого не знають ті, хто лишається вдома.
— Я думаю, це дуже малоймовірно. Ви впевнені, що вас затримують не темні очі Хіроко?
— Не розумію, Блісс, — нетерпляче мовив Тревіз, — яка вам різниця, що я вирішу робити? Чому ви приписуєте собі право судити про мою мораль?
— Ваша мораль мене не цікавить. Це заважає нашій експедиції. Ви хочете знайти Землю, щоб нарешті вирішити, чи маєте рацію, обираючи Галаксію, а не світи ізолятів. Я хочу, щоб ви це вирішили. Ви кажете, що вам для цього рішення потрібно відвідати Землю, і ви, здається, переконані, що Земля обертається довкола тієї яскравої зірки в небі. То вирушаймо туди. Визнаю, що було б корисно отримати якусь інформацію, перш ніж ми рушимо, але мені зрозуміло, що тут інформації очікувати не варто. Я не хочу лишатися тільки тому, що вам подобається Хіроко.
— Можливо, ми полетимо. Дозвольте мені про це подумати, і запевняю вас, Хіроко не відіграватиме ролі в моєму рішенні.
— Я відчуваю, що нам треба летіти на Землю, хоча б щоб дізнатися, радіоактивна вона чи ні, — сказав Пелорат. — Не бачу сенсу чекати довше.
— Ви впевнені, що вас спонукають не темні очі Блісс? — трохи глузливо спитав Тревіз. Тоді одразу додав: — Ні, Янове, беру свої слова назад. Я поводжуся як дитина. Та все ж це чарівний світ, незалежно від Хіроко, і мушу визнати, що за інших обставин я відчував би спокусу лишитися тут на невизначений термін. Блісс, ви не вважаєте, що Альфа руйнує вашу теорію щодо ізолятів?
— Як саме? — поцікавилася та.
— Ви стверджували, що кожен повністю ізольований світ стає небезпечним і ворожим.
— Навіть Компореллон, — твердо мовила Блісс, — який трохи випадає з основної течії подій у Галактиці, хоча теоретично належить до приєднаних держав Федерації Фундації.
— Але не Альфа. Цей світ цілковито ізольований, але хіба на їхню дружність і гостинність можна поскаржитися? Вони годують нас, вдягають, дають прихисток, влаштовують на нашу честь фестивалі і вмовляють лишитися. До чого тут можна прискіпуватися?
— Вочевидь, ні до чого. Хіроко навіть дарує вам своє тіло.
— Блісс, що вам тут не подобається? — розсердився Тревіз. — Вона не дарувала мені своє тіло. Ми віддали свої тіла одне одному. Це було взаємним і цілковито до взаємного задоволення. Ви теж не можете сказати, що вагаєтеся дарувати своє тіло, коли це вам зручно.
— Прошу, Блісс, — втрутився Пелорат, — Ґолан цілком має рацію. Немає причин заперечувати проти його особистих задоволень.
— Поки вони нам не заважають, — вперто мовила Блісс.
— Вони нам не заважають, — сказав Тревіз. — Ми полетимо, запевняю вас. Затримка для подальших пошуків інформації буде недовгою.
— Однак я не довіряю ізолятам, навіть коли вони підносять подарунки.
— Дійшла висновку, тоді підігнала під нього докази, — скинув руки Тревіз. — Як типово для…
— Не кажіть цього, — загрозливо мовила Блісс. — Я не жінка. Я Гея. Нервує Гея, а не я.
— Немає причин… — І цієї миті почулося шкряботіння. Тревіз застиг.
— Що це? — тихо спитав він.
— Відхиліть завісу й перевірте, — легко знизала плечима Блісс. — Ви ж кажете, що це доброзичливий світ, у якому нам ніщо не загрожує.
Попри це, Тревіз вагався, аж доки з-за завіси тихо не гукнув голос:
— Прошу. Се я!
То був голос Хіроко. Тревіз відхилив завісу.
Хіроко швидко ввійшла. Її щоки були мокрими.
— Затуліть двері, — здавлено мовила вона.
— У чім річ? — спитала Блісс.
— Я не могла лишатися осторонь, — вчепилась у Тревіза Хіроко. — Намагалася, але не витримала. Летіть, усі ви. Хутко, і заберіть із собою крихітку. Спрямуйте корабель геть — геть від Альфи, поки досі темно.
— Але чому? — спитав Тревіз.
— Бо інакше помрете — усі ви.
7
Троє чужинців завмерли і надовго витріщились на Хіроко. Потім Тревіз спитав:
— Хочете сказати, ваш народ нас уб’є?
— Ви вже на шляху до смерті, поважний Тревізе, — мовила Хіроко, і щоками її котилися сльози. — Й інші з вами. У давні часи вчені розробили вірус, не шкідливий для нас, однак смертоносний для чужинців. Ми маємо імунітет. — Вона неуважно смикнула Тревіза за руку. — Ви заражені.
— Коли я встиг?
— Коли ми мали вдоволення. Це один зі способів.
— Але я почуваюся повністю здоровим.
— Вірус ще не активний. Він почне діяти, коли повернуться рибальські човни. За нашими законами, се мусять вирішувати всі разом — навіть чоловіки. Усі точно вирішать, що так треба вчинити, і ми будемо тримати вас тут до того часу, два ранки від сьогодні. Летіть зараз, доки ще темно й ніхто не підозрює.