— Якщо вам від цього буде легше, Тревізе, я не знаю, чи можемо ми приписувати всі заслуги Феллом. Хіроко визнала музику Феллом достатнім виправданням для того, що інші альфійці мусять вважати за зраду. Вона навіть могла в це вірити, але на думці в неї було щось іще, щось, що я слабко вловлювала, але не могла точно визначити; можливо, щось, що їй було соромно впускати у власну свідомість. У мене склалося враження, що вона тепло до вас ставилася і не готова була побачити, як ви помрете, незалежно від Феллом та її музики.
— Ви справді так вважаєте? — Уперше, відколи вони полишили Альфу, Тревіз слабко всміхнувся.
— Гадаю, це так. У вас має бути деякий досвід із жінками. Ви переконали міністерку Лізалор дозволити нам забрати корабель і полетіти з Компореллона, і ви допомогли вплинути на Хіроко, щоб вона врятувала нам життя. Варто віддати вам належне.
Тревіз заусміхався ще ширше.
— Що ж, якщо ви так кажете… Тоді прямуємо на Землю. — І він мало не хвацькою ходою зник у кабіні пілота.
Пелорат, який тупцював позаду, спитав:
— Ти все ж таки його заспокоїла, Блісс, чи не так?
— Ні, Пелорате, я його розуму не торкалася.
— Але ти точно це зробила, так безсоромно догодивши його чоловічому марнославству.
— Побічний ефект, — усміхнулася Блісс.
— І навіть так — дякую тобі, Блісс.
2
Після стрибка зірка, яка могла виявитися сонцем Землі, ще перебувала за одну десяту парсека від них. Це був, безумовно, найяскравіший об’єкт у небі, але досі не прикметніший, ніж звичайна зоря.
Тревіз відфільтрував світло, щоб легше було роздивитися, і похмуро її вивчав.
— Вона, безперечно, видається майже близнючкою Альфи, зірки, довкола якої обертається Нова Земля, — сказав він. — Однак Альфа на мапі комп’ютера вказана, а ця зірка — ні. У нас немає її назви, ми не маємо щодо неї ані даних, ані будь-якої інформації щодо її планетарної системи, якщо така в неї є.
— Хіба не такого ми очікуємо, якщо довкола цього сонця обертається Земля? — спитав Пелорат. — Така інформаційна біла пляма відповідала б тому факту, що всі згадки про Землю видаються знищеними.
— Так, але це також могло б означати, що перед нами світ косміків, якого чомусь немає в списку на стіні мельпоменійської будівлі. Ми не можемо бути достоту впевненими, що список був повним. Або ж у цієї зірки може не бути планет, отже, могло не бути сенсу зазначати її на комп’ютерній мапі, яку використовують переважно для військових і комерційних цілей. Янове, чи є якась легенда про те, що сонце Землі розташоване десь усього-на-всього за парсек від свого близнюка?
— Вибачте, Ґолане, — похитав головою Пелорат, — але мені така легенда на думку не спадає. Хоча вона може існувати. Моя пам’ять недосконала. Я пошукаю.
— Це неважливо. Чи називають якось сонце Землі?
— Зазначають кілька різних назв. Гадаю, у кожній із різних мов може бути своя.
— Я все забуваю, що на Землі було багато мов.
— Упевнений, що було. Це єдине пояснення багатьом легендам.
— То що нам тоді робити? — пробурчав Тревіз. — Із цієї відстані ми нічого не можемо сказати про планетарну систему, тож нам доведеться підлетіти ближче. Я хотів би бути обережним, однак є така річ, як надмірна й нерозважлива обережність, а я не бачу доказів можливої небезпеки. Логічно, що щось, здатне знищити інформацію про Землю в усій Галактиці, може виявитися достатньо могутнім, щоб знищити нас із цієї відстані, якщо справді не бажає бути знайденим, однак нічого не відбулося. Нераціонально лишатися тут вічно лише через непевну перспективу халепи, чи не так?
— Наскільки я розумію, комп’ютер не зауважує нічого, що можна витлумачити як небезпеку, — мовила Блісс.
— Коли я кажу, що доказів можливої небезпеки немає, то покладаюся в цьому на комп’ютер. Неозброєним оком я точно нічого не побачу, і не очікував би.
— Тоді, як я розумію, ви просто шукаєте підтримки для ризикового, на вашу думку, рішення. Тож гаразд. Я вас підтримую. Ми не зайшли так далеко, щоб безпричинно повернутися назад, чи не так?
— Ні. Пелорате, що скажете?
— Я волів би рухатися далі, хоч би й із цікавості, — мовив той. — Було б нестерпно повернутися, не знаючи, чи знайшли ми Землю.
— Що ж, тоді всі згодні.
— Не всі, — заперечив Пелорат. — Ще є Феллом.
Вигляд у Тревіза був приголомшений.
— Ви пропонуєте порадитися з дитиною? Яка цінність її думки, навіть якби вона її мала? Крім того, усе, чого вона хотітиме, — це повернутися у власний світ.
— Хіба її можна в цьому винуватити? — лагідно спитала Блісс.
І через те, що вони згадали Феллом, Тревіз збагнув, що чує її флейту, яка звучала в доволі рухливому маршевому ритмі.
— Послухайте її, — сказав він. — Де вона взагалі могла почути щось у маршевому ритмі?
— Можливо, Джембі грав їй марші на флейті.
— Сумніваюся, — хитнув головою Тревіз. — Гадаю, радше щось танцювальне чи колискове. Слухайте, Феллом мене нервує. Вона надто швидко вчиться.
— Я їй допомагаю, — мовила Блісс. — Не забувайте про це. А ще вона дуже розумна і за той час, який була з нами, мала надзвичайну спонуку. Її розум заполонили нові відчуття. Вона побачила космос, різні світи, багато людей, і все це вперше.
Маршева музика Феллом ставала дедалі шаленішою та нестримнішою. Тревіз зітхнув і сказав:
— Що ж, вона тут, і вона створює музику, що, здається, ознака оптимізму й утіхи від пригод. Я вважатиму це її голосом на користь наближення. Тож нумо обережно перевіряти планетарну систему цього сонця.
— Якщо вона там є, — зауважила Блісс.
— Планетарна система буде, — силувано всміхнувся Тревіз. — Закладаюся. Робіть свої ставки.
3
— Ви програли, — неуважно констатував Тревіз. — Скільки грошей ви вирішили поставити?
— Ніскільки. Я так і не погодилася битись об заклад, — відповіла Блісс.
— Тим краще. Та я й усе одно не взяв би грошей.
Вони були десь за десять мільярдів кілометрів від сонця. Воно досі скидалося на зірку, однак його яскравість дорівнювала майже одній чотиритисячній від яскравості середнього сонця, видимого з поверхні придатної до життя планети.
— Зараз, зі збільшенням, ми бачимо дві планети, — розповідав Тревіз. — За діаметрами та спектром відображеного світла це точно газові гіганти.
Корабель був доволі далеко від краю орбіти будь-якої з них, і Блісс із Пелоратом, позираючи на екран з-за плеча Тревіза, збагнули, що дивляться на два крихітні серпики зеленуватого світла. Менший був у дещо повнішій фазі.
— Янове! Це ж правда, що сонце Землі мусить мати чотири газові гіганти?
— Якщо вірити легендам, так.
— Найближчий до сонця із чотирьох — найбільший, а в другого найближчого є кільця. Так?
— Великі добре помітні кільця, Ґолане. Так. Але знову ж таки, старий друже, варто робити поправку на перебільшення в численних переказуваннях легенди. Якщо ми не знайдемо планети з надзвичайною системою кілець, не думаю, що це слід буде вважати серйозним аргументом.
— А втім, ті два, які ми бачимо, можуть бути найвіддаленішими, а два ближчі цілком можуть опинитися з іншого боку сонця й надто далеко, щоб легко їх розрізнити на тлі зірок. Нам доведеться підлетіти ще ближче — і в обхід, на той бік сонця.
— Це можна зробити із зіркою такої маси поблизу?
— Певен, що з належною обережністю комп’ютер із цим упорається. Але якщо він вирішить, що небезпека завелика, то відмовиться зсувати нас із місця, і тоді ми рухатимемось обережними, меншими кроками.
Його розум дав комп’ютеру вказівки, і зоряне поле на екрані змінилося. Зірка сліпуче засяяла, а тоді зникла з екрана, поки комп’ютер, виконуючи команду, обшукував небо в пошуках ще одного газового гіганта. І йому це вдалося.
Усі троє спостерігачів напружилися й витріщилися на екран, поки розум Тревіза, майже безпорадний від приголомшення, невміло скеровував комп’ютер на подальше збільшення.