У вітальні на Мелка чекала дружина, вся напружена від страху. Вона справді скидалася на безплотну святу мученицю, негр Фагундес мав рацію.
— Де вона?
— Пішла до себе.
— Накажи їй прийти.
Він залишився у вітальні, поплескуючи нагаєм по чоботях. Малвіна увійшла, мати стала біля дверей у коридор. Дивлячись на батька прямо і рішуче, з гордо піднятою головою, Малвіна чекала. Мати чекала теж, в її очах причаївся острах. Мелк ходив по вітальні:
— Ну, що ти скажеш?
— Про що?
— Прошу ставитись до мене з повагою! — закричав полковник. — Опусти голову, я тобі батько. Ти знаєш, про що мова. Як ти поясниш свій флірт з інженером? Ільєус тільки про це й гомонить, чутка дійшла аж до плантацій. Не здумай мені розпатякувати, що ти не знала про його родинний стан, він не тримав це в таємниці. Отже, що ти скажеш?
— А навіщо слова? Все одно ви не зрозумієте. Тут мене не розуміє ніхто. Я вже казала вам, тату, і не раз: я не буду жінкою того, кого мені виберуть батьки, я не поховаю себе на кухні якогось миршавого фазендейро і не стану служницею якогось ільєуського сеньйора. Я хочу жити по-своєму. Коли я закінчу школу, я піду працювати в першу-ліпшу контору.
— Твого хотіння ще не досить. Ти робитимеш те, що накажу я, твій батько.
— Ні, я робитиму лише те, що вважатиму за потрібне…
— Що-о-о?
— Те, що я забажаю…
— Замовкни, нещасна!
— Не кричіть на мене, я ваша донька, а не рабиня.
— Малвіно! — вигукнула мати. — Не смій так розмовляти з батьком!
Мелк схопив дочку за руку і вдарив її по обличчю. Малвіна закричала:
— Я поїду з ним, так собі і затямте!
— О господи… — мати затулила обличчя долонями.
— Сучка! — батько підняв нагая і почав бити Малвіну, навіть не дивлячись, по чому припадають удари.
Він стьобав її по ногах, по спині, по руках, по обличчю, по грудях. З розбитої губи дівчини потекла кров:
— Можете бити! Я все одно поїду з ним!
— Ніколи, тоді я вб'ю тебе…
Він кинув її на канапу. Малвіна впала долілиць, і він знову підняв нагай. Нагай піднімався і опускався із свистом. Крики Малвіни луною перекочувались на майдані.
Мати плакала і просила несміливо:
— Годі, Мелк, годі…
Потім раптом відступилась від стіни і рішуче схопила його за руку:
— Не смій убивати мою дочку!
Він зупинився, відсапуючись. Малвіна схлипувала на канапі.
— Марш до себе! І доки я не дозволю, ти не вийдеш звідти!
Жозуе, сидячи за столом, ламав руки і кусав губи. На серці в Насіба було важко.
Жоан Фулженсіо скрушно хитав головою. Решта відвідувачів бару завмерли в мовчанні. Глорія сумно усміхалася у своєму вікні. Хтось тихо промовив:
— Перестав бити.
Про незайману дівчину на скелі
Чорні скелі виросли з моря, хвилі білою піною розбивалися об їхні кам'яні стіни. Краби із страшними клешнями виповзали із невидимих шпарин. Вранці і ввечері хлопчаки спритно видиралися на ці стрімчаки, граючись в жагунсо і полковників. Вночі тут лунав незмовкаючий шум води, що настирливо розмивала камінь. Інколи дивовижне світло спалахувало на березі, піднімалося по скелі, ненадовго зникало в потаємних закутках і знову з'являлося вже на шпилях стрімчаків. Негри стверджували, що то чаклують сирени, неспокійні господині і володарки морських глибин і дона Жанаїна[66], що обертається на зелений вогонь. В нічній темряві лунали зітхання і любовні стогони. Старці, шахраї, бездомні повії влаштовували собі постіль на піщаному пляжі, захованому поміж скель. Перед ними ревло непокірне море, позад них спало непокірне місто.
Темної ночі чиясь струнка тінь сміливо рухалась між скель. Це була Малвіна, вона йшла босою, тримаючи туфлі в руках; погляд її був рішучим. В такий пізній час дівчині належало, перебуваючи в ліжку, спати або мріяти про книжки, про свята, про чоловіка. Малвіна ж, видираючись на скелі, марила наяву.
В одному із стрімчаків бурі і зливи вищербили виїмку — своєрідне крісло, звернене до океану. Закохані звичайно сідали в нього і звішували ноги над безоднею. Хвилі розбивалися внизу, молитовно простягуючи білопінні руки.
Тут і влаштувалася Малвіна, рахуючи хвилини, такі задовгі, коли дуже чекаєш…
Батько зайшов до кімнати мовчазний і суворий. Він забрав усі книжки, шукав листів і залишив для неї тільки баїйянські газети. Боліло її побите, червоне від нагая тіло. Записку — «Ти життя, яке я знову маю, втрачена радість, померла надія, ти для мене все» — вона заховала на грудях. Мати теж приходила до неї, приносила їжу і давала поради; вона казала, що помре, що не може жити, коли, мов два кинджали, стикаються батько і дочка — два горді і непохитні характери. Вона молилася святим, хай вони пошлють для неї смерть, щоб не бачити, як звершиться жорстока доля, як станеться непоправне лихо.