Безліч переселенців прибувало із сертану, рятуючись від посухи. Вони залишали випалену землю, де гинула худоба і горіло збіжжя; ішли, пробираючись стежками, прорубаними в нетрях у південному напрямку. Немало їх гинуло в дорозі, не витримавши жаху тієї подорожі, інші помирали в районі дощів, де на них чигали тиф, пропасниця, віспа. Ті, що залишалися, брели змучені, напівживі від утоми, але їхні серця вперто билися, чекаючи останнього дня подорожі. Ще одне, нехай неймовірне, зусилля — і вони досягнуть багатого міста, де так легко влаштуватися, вони прийдуть в край какао, де вулиці встелено грошима.
Клементе ніс на плечах чимало вантажу. Окрім своїх речей — гармошки і півмішка хліба, — він ніс вузлик Габрієли. Біженці йшли повільно, бо серед них були й літні люди, та й молоді вже ледве тягнули ноги, рухаючись з останніх сил. Декотрі йшли мов сомнамбули, тримаючись тільки завдяки примарливій надії.
Лише Габрієла, здавалося, не відчувала всіх злигоднів дороги, її ноги легко ступали стежкою, нерідко щойно прорубаною в нетрях величезним кривим ножем. Для неї немовби й не існувало каміння, переплутаних ліан. Курява доріг каатинги вкрила обличчя Габрієли таким товстим шаром, що риси його важко було вгадати, і кіс вже не можна було розчесати уламком гребеня — стільки було в них пилюки. Вона скидалася зараз на божевільну, що бреде дорогою в невідомість. Та Клементе знав, якою вона була насправді, він пам'ятав усе її тіло: і кінчики пальців, і шкіру на грудях. Коли їхні групи зустрілись на початку подорожі, обличчя Габрієли і її ноги ще не були вкриті курявою, а пишні, духм'яні коси були зав'язані тугим вузлом на потилиці. Але й тепер, незважаючи на бруд, що вкривав її, він уявляв її такою, якою побачив вперше, — струнка, усміхнена, вона стояла, прихилившись до дерева, і їла соковиту гуяву[45].
— По тобі не видно, що мандруєш здалека…
Вона розсміялася.
— Вже небагато залишилось. Скоро доберемося. Аж не віриться, що все вже позаду.
— Ти радий?
— Не зовсім.
— Чому? — вона підвела очі на суворе обличчя чоловіка. — Хіба ти йшов у таку важку дорогу не для того, щоб знайти роботу на плантаціях какао і заробити грошей? Адже в тебе тільки й мови про це?
— Ти сама знаєш чому, — гнівно пробурмотів він. — Я міг би йти цією дорогою все життя. Для мене немає значення…
В її сміхові почулася якась гіркота, але не сум. Габрієла покірно, немов примирившись з долею, сказала:
— Все має свій кінець — і хороше, і погане.
Гнів, шалений гнів вирував у ньому. Він знову, стримуючись, повторив запитання, яке вже не раз ставив їй на стежках і в безсонні ночі:
— Отже, ти не хочеш іти зі мною в ліси? Працювати вдвох на плантаціях, садити какао? Ми скоро б купили землю і почали б нове життя.
Габрієла відповіла лагідно, але рішуче:
— Я вже говорила тобі про свої наміри. Я залишуся в місті, не хочу більше жити в лісі. Наймуся куховаркою, пралею, прислугою… Я вже працювала в домі багатих і навчилася куховарити.
— Ти не досягнеш нічого. А коли б ти згодилася працювати зі мною, ми змогли б зібрати гроші і чогось таки досягти…
Габрієла не відповіла, перестрибуючи через вибоїни на дорозі. Нечесана, брудна, з пораненими ногами, ледве прикрита лахміттям, вона викликала глибоке співчуття. Клементе бачив її стрункою і прекрасною, з високими грудьми, з розкішними косами навколо витонченого, натхненного обличчя.
Клементе ще більше спохмурнів; як би йому хотілося, щоб вона назавжди лишилася з ним. Як же він житиме без її тепла? Коли на початку походу мандрівники зустрілися, він одразу помітив дівчину. Вона йшла з хворим дядьком, який зовсім вибився із сили і захлинався від кашлю. В перші дні Клементе здалеку стежив за нею, не наважуючись навіть наблизитись. А вона підходила то до одного, то до іншого, розмовляла з людьми, допомагала їм, втішала.
Ночами, в каатинзі, де безліч гадюк і де людину мимоволі полонить страх, Клементе брав гармошку, і звуки її розганяли самотність і тугу. Негр Фагундес розповідав про подвиги і пригоди бандитів — він був раніше зв'язаний з жагунсо і убивав людей. Фагундес пильно дивився на Габрієлу своїми уважними, лагідними очима і рвучко підхоплювався, коли вона прохала його сходити по воду.