Про похорони і бенкети, з оповіддю досить повчальної історії
Сонце підбилося уже високо, коли Насіб прокинувся від крику дони Армінди:
— Ходімо подивимося на похорони, дівчинко! Буде досить цікаве видовище!
— Ні, сеньйоро, молодий господар ще спить.
Насіб підхопився з ліжка: хіба можна не піти на похорони? Він виходив з ванної уже одягнений, коли Габрієла поставила на стіл гарячу каву і глечик з молоком. На столі, застеленому білою скатертиною, стояли кускус із кукурудзи з кокосовим молоком, смажені банани, іняме[53], солодка маніока. Вона зупинилася біля кухонних дверей і запитально поглянула на нього.
— Молодий господар мусить мені сказати, що він любить.
Насіб жадібно ковтав кускус, у його очах світилося задоволення, але цікавість змушувала його поспішати — чого доброго, ще запізниться на похорони!.. Чудовий кускус, і дуже смачні шматочками підсмажені банани… Насіб ледве одірвався від страви. Габрієла підв'язала коси стрічкою. Мабуть, приємно поцілувати її смагляву потилицю. Насіб вискочив з дому і мало не бігцем рушив у бар. Його супроводжував голос Габрієли, котра співала:
Похоронна процесія з домовиною Осмундо вийшла з набережної на майдан:
— Нікому навіть домовину нести… — зауважив хтось.
— Та-ак.
Не пригадується ще такої бідної і убогої процесії. Тільки найближчі друзі Осмундо набралися мужності супроводжувати його під час цієї останньої прогулянки вулицями Ільєуса. Той, хто ніс дантиста на цвинтар, ображав тим самим гідність полковника Жезуїньйо і все ільєуське суспільство. Арі Сантос, Капітан, Ньо-Гало, редактор «Діаріо де Ільєус» і ще кілька осіб чергувалися біля ручок домовини.
Покійний не мав у Ільєусі ніяких родичів, але за ті місяці що прожив тут, познайомився з багатьма людьми — Осмундо був люб'язним, чемним, постійним учасником вечорів у клубі «Прогрес», зборів товариства імені Руя Барбози, родинних вечірок, своїм його вважали також у барах і кабаре. І, незважаючи на все це, у свою останню дорогу він вирушав, немов жебрак, ніхто не прибрав його домовини квітами, ніхто не плакав за ним. Батько Осмундо телеграфував одному торговцеві в Ільєусі, з яким у нього було ділові стосунки, і попрохав його влаштувати все, пов'язане з похоронами. Сам він збирався прибути до міста найпершим пароплавом. Торговець замовив домовину, заплатив за могилу, найняв у порту кількох робітників, щоби було кому нести небіжчика, раптом ніхто з друзів не прийде на похорони, але вінків і квітів не купив, мабуть, вважаючи їх непотрібною розкішшю.
Насіб не був близьким товаришем Осмундо. Інколи дантист відвідував його бар, але частішим гостем він був у кафе «Шик». Майже завжди Осмундо пив чарку в товаристві Арі Сантоса і вчителя Жозуе. Вони декламували сонети, читали улюблені уривки з прозових творів, дискутували на літературні теми. Інколи араб підсідав до них: слухав уривки з романів, вірші, присвячені жінці. Він, як і всі навколо, мав дантиста за гарного хлопця. Про нього відгукувались, як про справжнього лікаря, пацієнти все охочіше йшли до нього. Спостерігаючи зараз ці убогі похорони, бачачи жалюгідну жменьку друзів, цю голу домовину, без жодної квіточки, він відчув сум і жаль. Зрештою, це не гідно такого міста, як Ільєус, це несправедливо. Де ж ті люди, що славили його поетичне обдарування, де його пацієнти, які так захоплювались його легкими руками під час складних операцій, де колеги з товариства Руя Барбози, друзі по клубу «Прогрес», по бару? Вони боялися полковника Жезуїньйо, боялися язикатих старих дів і громадської думки, яка вважатиме їх солідарними з Осмундо.
Якийсь хлопчисько затесався у похоронну процесію, роздаючи рекламні листівки кінотеатру, де повідомлялося про дебют «відомого індійського факіра принца Сандри, найвизначнішого ілюзіоніста нашого часу, фокусника і гіпнотизера, якого знає вся Європа, а також його неперевершеної асистентки мадам Анабели, провидиці, що являє собою диво телепатії». Листівка, підхоплена вітром, кружляла над домовиною. Осмундо не познайомиться з Анабелою, не пристане до почту залицяльників, не візьме участі в боротьбі за її симпатії і прихильність.
Похоронна процесія минала церкву. Насіб приєднався до жменьки людей, що проводжали покійного. Він не піде на цвинтар, йому не можна надовго залишати бар, сьогодні ж бенкет автобусної компанії. Але він пройде за домовиною хоч кілька кварталів, так велить совість, так треба зробити, коли ти почуваєш себе людиною.