Що ж вам скажуть? Ходім, сини,
Ходімо попросим.
Єсть у мене щирий батько[8]
(Рідного немає), —
Дасть він мені раду з вами,
Бо сам здоров знає,
Як то тяжко блукать в світі
Сироті без роду;
А до того — душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Сліпий старець, сумуючи,
Співає під тином.
Любить її, думу правди,
Козацькую славу,
Любить її! Ходім, сини,
На раду ласкаву.
Якби не він спіткав мене
При лихій годині,
Давно б досі заховали
В снігу на чужині,
Заховали б та й сказали:
«Так… якесь ледащо…»
Тяжко-важко нудить світом,
Не знаючи за що.
Минулося, щоб не снилось!..
Ходімо, хлоп'ята!
Коли мені на чужині
Не дав погибати,
То й вас прийме, привітає,
Як свою дитину.
А од його, помолившись,
Гайда в Україну!»
Добридень же, тату, в хату!
На твоїм порогу
Благослови моїх діток
В далеку дорогу.
С.-Петербург,
1841, апреля 7
ІНТРОДУКЦІЯ[9]
Була колись Шляхетчина,
Вельможная пані;
Мірялася з москалями,
З ордою, з султаном,
З німотою… Було колись…
Та що не минає?
Було, шляхта, знай, чваниться,
День і ніч гуляє
Та королем коверзує…
Не кажу Степаном[10]
Або Яном Собієським[11]:
Ті два незвичайні, —
А іншими. Небораки
Мовчки панували.
Сейми, сеймики ревіли,
Сусіде мовчали,
Дивилися, як королі
Із Польщі втікають[12],
Та слухали, як шляхетство
Навісне гукає.
«Nie pozwalam! nie pozwalam!»[13] —
Шляхта репетує,
А магнати палять хати,
Шабельки гартують.
Довго таке творилося,
Поки не в Варшаві
Запанував над ляхами
Понятовський[14] жвавий.
Запановав та й думав шляхту
Приборкать трошки… не зумів!
Добра хотів, як дітям мати,
А може, й ще чого хотів.
Єдине слово «nie pozwalam»
У шляхти думав одібрать,
А потім… Польща запалала,
Панки сказилися… Кричать:
«Гонору слово, дарма праця!
Поганець, наймит москаля!»
На гвалт Пулавського і Паца[15]
Встає шляхетськая земля,
І — разом сто конфедерацій[16].
Розбрелись конфедерати
По Польщі, Волині,
По Литві, по Молдаванах
І по Україні;
Розбрелися та й забули
Волю рятувати,
Полигалися з жидами
Та й ну руйнувати.
Руйнували, мордували,
Церквами топили…
А тим часом гайдамаки
Ножі освятили.
ГАЛАЙДА
«Яремо! герш-ту[17], хамів сину?
Піди кобилу приведи,
Подай патинки господині
Та принеси мені води,
Вимети хату, внеси дрова,
Посип індикам, гусям дай,
Піди до льоху, до корови,
Та швидче, хаме!.. Постривай!
Упоравшись, біжи в Вільшану[18].
Їмості[19] треба. Не барись».
Пішов Ярема, похиливсь.
Отак уранці жид поганий
Над козаком коверзував.
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав, сіромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить,
Не знав, нагинався…
О боже мій милий!
Тяжко жить на світі, а хочеться жить:
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться послухать, як море заграє,
Як пташка щебече, байрак гомонить
Або чорнобрива в гаю заспіває…
О боже мій милий, як весело жить!
Сирота Ярема, сирота убогий:
Ні сестри, ні брата, нікого нема!
Попихач жидівський, виріс у порога;
А не клене долі, людей не займа.
Та й за що їх лаять? хіба вони знають,
Кого треба гладить, кого катувать?
Нехай бенкетують… У їх доля дбає,
А сироті треба самому придбать.
Трапляється, часом тихенько заплаче,
Та й то не од того, що серце болить:
Що-небудь згадає або що побачить…
Та й знову за працю. Отак треба жить!
Нащо батько, мати, високі палати,
Коли нема серця з серцем розмовлять?
Сирота Ярема — сирота багатий,
Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:
Єсть карії очі — як зіроньки сяють,
Білі рученята — мліють-обнімають,
Єсть серце єдине, серденько дівоче,
Що плаче, сміється, і мре, й оживає.
Святим духом серед ночі
Понад ним витає.
Отакий-то мій Ярема,
Сирота багатий.
Таким і я колись-то був.
Минуло, дівчата…
Минулося, розійшлося,
І сліду не стало.
Серце мліє, як згадаю…
Чому не осталось?
Чому не осталось, чому не витало?
Легше було б сльози, журбу виливать.
Люде одібрали, бо їм було мало.
«Нащо йому доля? треба закопать:
Він і так багатий…»
Багатий на лати
Та на дрібні сльози — бодай не втирать!
Доле моя, доле! де тебе шукать?
Вернися до мене, до моєї хати,
Або хоч приснися… не хочеться спать.
Вибачайте, люде добрі:
Може, не до ладу,
Та прокляте лихо-злидні
Кому не завадить?
Може, ще раз зустрінемось,
Поки шкандибаю
За Яремою по світу,
А може… й не знаю.
Лихо, люде, всюди лихо,
Нігде пригорнуться:
Куди, каже, хилить доля,
Туди й треба гнуться, —
Гнуться мовчки, усміхаться,
Щоб люде не знали,
Що на серці заховано,
Щоб не привітали.
Бо їх ласка… нехай сниться
Тому, в кого доля,
А сироті щоб не снилась,
Не снилась ніколи!
Тяжко, нудно розказувать,
А мовчать не вмію.
Виливайся ж, слово-сльози:
Сонечко не гріє,
Не висушить. Поділюся
Моїми сльозами…
Та не з братом, не з сестрою —
З німими стінами
На чужині… А поки що —
До корчми вернуся,
Що там робиться.
Жидюга
Дрижить, ізігнувшись
Над каганцем: лічить гроші
Коло ліжка, клятий.
А на ліжку… ох, аж душно!..
Білі рученята
Розкидала, розкрилася…
Як квіточка в гаю,
Червоніє; а пазуха…
Пазухи немає —
Розірвана… Мабуть, душно
На перині спати
Одинокій, молоденькій;
Ні з ким розмовляти, —
Одна шепче. Несказанно
Гарна нехрещена!
Ото дочка, а то батько —
Чортова кишеня.
Стара Хайка лежить долі,
В перинах поганих.
Де ж Ярема? Взявши торбу,
Потяг у Вільшану.
КОНФЕДЕРАТИ
«Одчиняй, проклятий жиде!
Бо будеш битий… одчиняй!
Ламайте двері, поки вийде
8
Щирий батько — Григорович Василь Іванович (1786–1865) — конференц-секретар Академії мистецтв, брав активну участь у викупі Шевченка з кріпацтва, допоміг йому стати пансіонером (стипендіатом) Товариства заохочення художників. Високо цінуючи турботи і допомогу Григоровича, поет присвятив йому поему «Гайдамаки» на згадку про день викупу.
9
Інтродукція — введення, вступ до музичного або словесного твору. Оскільки в поемі був уже ліричний вступ, Шевченко назвав історичний вступ «Інтродукцією».
12
Дивилися, як королі із Польщі втікають... — По смерті короля Сигізмунда-Августа в Польщі перевелася династія Ягеллонів. За конституцією, королем було обрано Генріха III Валуа з роду Бурбонів. Звиклий до абсолютистських порядків французького двору, Генріх Валуа не дотримувався норм шляхетської конституції, внаслідок чого між королем і шляхтою почалися чвари. Після смерті брата Карла IX Генріх Валуа, пробувши в Польщі три місяці, виїхав назавжди до Франції.
13
«Nіе роzwaІаm!» (польське «Не дозволяю!») — право вето, яке мав у XVII–XVIII ст. ст. кожен член польського сейму, не згодний з тією чи іншою постановою. Досить було одного вигуку «Nie pozwalam!», щоб постанова не була прийнята. Шляхетська анархія та економічна слабкість країни, як наслідок безнастанних війн, привели її кінець кінцем до занепаду. В 1772–1795 pp. Польща була поділена між трьома державами — царською Росією, Пруссією та Австрією.
14
Понятовський, Станіслав-Август — останній король Польщі (1764–1795). Формально обраний сеймом, а фактично поставлений Катериною II, він був слухняним знаряддям у руках російського царизму. При ньому Польща втратила свою державність.
15
Пулавський і Пац — польські шляхтичі, що очолювали опозицію проти Понятовського, керували повстанням польської шляхти. Повстання було придушене за допомогою царського війська.
16
Конфедерації — об’єднання, збройні союзи польської шляхти, невдоволеної політикою Понятовського, зокрема законом 1768 p., за яким православні зрівнювались у правах з католиками, а права шляхти обмежувались. Конфедерації виступали під гаслом оборони католицької віри, шляхетської волі. Найміцнішою конфедерацією була Барська (м. Бар на Поділлі) на чолі з Пулавським. На Україні конфедерати знущалися з народу, грабували, руйнували житла. Коліївщина (1768) була відповіддю українського народу на нелюдську експлуатацію і знущання польської шляхти.
18
«Вільшана, або Ольшака — містечко Київської губернії, Звенигородського повіту, між Звенигородкою і Вільшаною по старому шляху Боровиків хутір і корчма, де б то Ярема Байстрюк, а потім Галайда, був у жида наймитом. (Од старих людей)». —