Лікар та Вуй стали дуже хорошими друзями. Коли вони разом приходили подивитися, як просувається будова, всі їх розмови та помисли були про Гайді, бо саме вона мала стати головною радістю у відновленому будинку.
— Любий друже, — сказав якось лікар, коли вони стояли на мурах новобудови, — ви маєте зрозуміти. Мені це дівча приносить втіху, як і вам. Це так, ніби я для неї — найближча після вас людина та родина. Хочу розділяти з вами всі турботи про малу. Я теж відповідальний за нашу, підкреслюю — саме нашу, Гайді. Смію надіятися, що як прийде до мене глибока старість, вона розділить зі мною той час, що мені залишиться. Це найбільше моє бажання. Я зроблю її своєю спадкоємицею! Отож, коли прийде пора, ви і я зможемо спокійно покинути цей світ, бо Гайді буде забезпеченою.
Вуй вдячно потиснув лікареву долоню. Він не відповів нічого, але Кляссен міг побачити по очах старого, що той зворушений та по-справжньому радий.
Тим часом Гайді та Петрусь сиділи коло бабці. Дівчинка натхненно оповідала про події цього літа, а хлопець уважно слухав. Вони були настільки захоплені цим, що забували подих переводити і все більше тулилися до старенької. Раніше Гайді ніяк не могла всього розповісти, бо рідко заходила сюди.
Найщасливішим був, звичайно, Петрусь, який побачив усі події зовсім по-іншому та надзвичайно тішився, що Гайді й надалі залишиться з ним. Та й обличчя Бриґітти почало набувати все задоволенішого вигляду, вона збагнула значимість заповіту Зеземанів — нескінченних десяти копійок…
Наостанок бабця попросила:
— Гайді, дитинцю, прочитай мені Пісню вдячності. Маю подякувати Господу за всю радість, яку він нам вдарував!
