Обидва рази Вуй відповідав однаково:
— Якщо вчитель має справу до мене, то нехай сам і приходить. А дитину я до школи не пущу.
Петрусь передавав сказане слово в слово. Ось березневе сонечко розтопило сніг на косогорах, а на проталинах забіліли підсніжники, усміхнено заглядаючи з гір у долину. Ялини на полонині пострушували сніговий тягар, і їх гілля життєрадісно затріпотіло на вітрі. На Гайді від цих весняних днів напала така радість, що вона бігала від дверей хижки до кошари з козами, звідти до ялин, а від ялин до дідуся, щоб повідомити йому, наскільки збільшився клапоть зеленої трави під деревами. А за якусь хвилю знову повторювала свою пробіжку, бо ніяк не могла дочекатися, коли ж нарешті прийде на полонину гарне літечко з його зеленими деревами та квіточками.
Одного такого сонячного березневого ранку, коли Гайді гасала туди-сюди і вже десь удесяте збиралася перескочити через поріг, щоб вилетіти надвір, вона з переляку сахнулася назад і мало не гепнула додолу. Біля дверей стояв якийсь добродій, одягнений у все чорне, і поважно позирав на неї. Проте, побачивши, що мала перелякалася, всміхнувся і промовив:
— Ти не маєш мене боятися. Я люблю дітей і нічого лихого їм не роблю. Дай-но руку, привітаємося. Ти, мабуть, Гайді, егеж? А дідусь де?
— Він сидить за столом і вирізає круглі ложки з дерева, — відповіла мала.
Незнайомцем у чорному був старий панотець з Дьорфлі. Вуй добре його знав, позаяк, коли ще жив серед людей у селі, пастор був його найближчим сусідом.
Панотець зайшов у хижу, підійшов до старого, який саме зігнувся над черговою ложкою, і промовив:
— Доброго ранку, сусіде!
Старий здивовано підняв голову, підвівся з крісла та відповів:
— Доброго ранку і вам, панотче! Прошу, якщо панотцеві не бридко на твердому ослонові, — підсунув до пастиря свій стілець.
Священик сів.
— Як давно вже я вас не бачив, сусіде!
— Та і я вас! — у тон йому відповів старий.
— Я прийшов, бо маю розмову, — продовжив священик. — Думаю, ви вже, мабуть, здогадалися про що я хотів побалакати. Хочу почути ваші міркування.
Він замовк і глянув на Гайді, котра стояла коло дверей і уважно розглядала нову з’яву.
— Гайді, йди, дитино, до кізок, — сказав старий. — Можеш взяти для них трішки солі, почекай там на мене.
Гайді відразу вийшла надвір.
— Дитина ще минулої зими мала піти до школи. Ну а цієї то вже й поготів, — сказав гість. — Пан учитель нагадував вам двічі, а ви ніякої відповіді не дали. Які у вас наміри щодо дитини, хотів би я знати, сусіде.
— Я маю на меті — не пускати її до школи, — коротко відповів Вуй.
Канонік здивовано витріщився на старого, який із впертим виглядом сидів на лаві, схрестивши руки на грудях.
— І що з неї в майбутньому стане? — оговтався він.
— Нічого. Вона росте собі на славу, пізнає світ спілкуючись із козами та птахами. З ними їй добре, і від них вона нічого злого не навчиться.
— Але дівчинка не козеня і не пташка, вона — людська дитина. Від таких приятелів вона не вчиться як нічого злого, так і нічому доброму. Вона взагалі нічому не вчиться. А дитина у тому віці, який найсприятливіший для цього. Я до вас, сусіде, прийшов, щоб заздалегідь попередити: до наступної зими через літо та осінь маєте час опам’ятатися і залагодити все. То була остання зима, що мала просиділа неуком. Наступної — має кожного дня ходити до школи.
— Мала нікуди не піде, — вперто стояв на своєму старий.
— Та невже немає нічого, що вас від вашої свавільності відвернути може? Такого, що приведе вас на путь істини. Невже й надалі в своїй упертості будете робити нерозумні вчинки? — помалу розпалявся панотець, — ви були в далеких світах, багато на своєму віку побачили і багато чому могли навчитися. Досі я таки вважав вас, сусіде, за більш розсудливу людину.
— Так що, — відповів старий, у його словах почало вчуватися роздратування, яке наростало, — панотець собі думає, що я наступної зими виставлю з самого рання малу дитину на лютий мороз та завірюху, аби вона пішла до школи? Через глибокі сніги, дві години додолу і по ночах — дві години догори? Маю посилати дитя зимою до школи, та в нас деколи, як закрутить люто снігом, обліпить з ніг до голови, дорослий дихати не годен, задихається, а восьмирічна? Нехай отець собі пригадає її матір Аделаїду, як та слабувала: сомнамбула, припадки мала, може, і малій нехай те саме буде? Та нехай хто хоче приходить, нехай спробує мене змусити! Піду з ним до будь-якого суду і тоді побачимо, що з того примусу буде!