Гайді похитала головою, як тільки-но почула, що її вчитимуть читанню.
— Ну ж бо, Гайді, ти мусиш навчитися читати, всі люди мусять це вміти. А пан Кандидат — дуже хороший учитель. Він ніколи не буває злий. Усе тобі пояснюватиме. Знаєш, маю тебе все ж попередити: попервах, як слухатимеш його пояснення, не зрозумієш нічогісінько. Але зачекай, не кажи, що не розумієш, бо як скажеш, він знову почне пояснювати, наговорить іще більше, а ти однаково нічого не второпаєш. Треба просто трішечки зачекати. Як навчишся дечому, тоді й почнеш розуміти його пояснення.
Та ось до кімнати повернулася панна Роттенмаєр. Вона так і не догукалась Дорку і була дуже схвильована цим фактом. Їй не було кому пояснити, що домовлялися вони зовсім про інше. Дитина не відповідає вимогам, які вона окреслила. Відмовитися від домовленості панна не змогла. Тож відчувала себе вельми кепсько, бо сама ж цю кашу й заварила. Вона побігла з кімнати для навчання у їдальню, повернулася назад, побігла знову у їдальню, де зігнала злість на Себастянові, який саме споглядав своїми круглими очима накритий стіл, щоб переконатися, що створене ним не має ніяких вад.
— Думати він до завтрашнього ранку буде, і накриє стіл завтра, хоча це має бути зроблено сьогодні, — з цими словами панна Роттенмаєр пробігла повз Себастяна і малоприємним тоном покликала Тінетту. Служниця задріботіла до неї набагато меншими кроками аніж зазвичай. А як підійшла то з таким глузливим виглядом, що панна не відважилася до неї чіплятися. Від чого стала просто кипіти від злості.
— Тінетто, приведіть у порядок кімнату для новоприбулої, — сказала вона мало не крізь зуби, так їй тяжко давався спокій у голосі, — там усе готове, повитирайте тільки пилюку з меблів.
— Є для кого старатися, — покепкувала Тінетта й пішла.
Тим часом Себастян злісно відчинив обидві половинки дверей покою для навчання: був лихий після прочуханів панни Роттенмаєр, а гідно відповісти управительці йому бракувало духу. Проте в кімнату, щоб викотити інвалідне крісло, зайшов сповненим незворушності й холодної величі. Поки він налаштовував руків’я позаду інвалідного візка, Гайді стала перед ним і втупилася поглядом. Лакей несподівано скипів:
— На що тут витріщатися?!
Він ніколи не наважився б висварити малу, якби помітив панну Роттенмаєр, яка саме стала на порозі.
— У тебе вигляд, мов у Петруся-козопаса, — відповіла Гайді.
Управителька аж розпачливо сплеснула руками:
— Та бути цього не може! — зойкнула вона тихо. — Вона на «ти» з прислугою! У цього створіння відсутнє уявлення про елементарні правила етикету!
Себастян, штовхаючи возик з Кларою, зайшов у їдальню, де посадив дівчинку на її крісло за столом. Панна Роттенмаєр всілася поруч і кивнула Гайді, яка мала зайняти місце навпроти. Більше за великим столом ніхто не сидів, та й між тими трьома, які сиділи за ним, було досить багато вільного простору: Себастян запросто міг підійти до кожної з новою стравою. Поруч із тарілкою Гайді лежала гарненька біла пампушка. Дитина радісно глянула на неї. Подібність Себастяна та Петруся-козопаса, мабуть, викликали у Гайді повну довіру до лакея, бо сиділа тихенько й незворушно, аж поки він підступив до неї з великою тацею смаженої риби.
Дівчинка показала пальчиком на пампушку і спитала:
— Можна взяти?
Себастян легенько кивнув головою на знак згоди і скосив очі на панну Роттенмаєр. Йому хотілося побачити, яке враження це запитання справило на неї. Гайді швиденько хапнула булочку і сховала її в кишеню. Себастян скорчив гримаску, було смішно, проте він добре знав, що сміятися йому заборонено. Мовчки й непорушно він продовжував стояти перед Гайді. Говорити йому було заборонено, а піти, поки не взяли запропонованої ним страви або відмовилися від неї, він не мав права.