— Це що за такі забавки, навіщо за мною дзвонили? Читати не вмієте? Ось під замком табличка, а на ній чорним по білому: «Хто хоче піднятися на дзвіницю — дзвоніть».
Хлопчина мовчки тицьнув пальцем у бік Гайді.
А дівчинка пояснила:
— Це я хочу піднятися на вежу.
— Навіщо тобі нагору? — запитав старий сторож. — Тебе хтось прислав?
— Та ні, — заперечила Гайді, — я лишень хочу піднятися догори і подивитися навкруги.
— Ідіть обидвоє додому і більше щоб мені так не жартували! А як спробуєте вдруге, ох і пожалкуєте!
Сторож намірився уже зачинити двері, але дівчинка вхопила його за полу й почала благати:
— Ну лишень один разочок, лишень раз!
Гайді з таким благанням дивилася на нього, що в старого відразу покращав настрій. Він узяв малу за руку й сказав дружелюбно:
— Ну, якщо для тебе це настільки важливо, то добре, ходи зі мною!
Хлопчина всівся на нагрітих сонцем кам’яних сходах церкви, демонструючи, що йому вся ця справа зі сходженням нагору — без потреби.
Гайді дріботіла, тримаючись за руку старого і долаючи багато, багато сходинок вгору. Чим вище — сходинки ставали все вужчими. Після найвужчої дівчинка й сторож опинилися на самому вершечку дзвіниці. Він підняв Гайді, щоб вона змогла заглянути у відчинене вікно.
— Ану ж, дивися вниз.
Весь краєвид, що відкрився перед малою, був заповнений дахами, баштами та високими димоходами. Врешті вона перестала витягувати шию і заявила: «Там немає нічого, як я й думала!»
— Чи ти погано бачиш? Та що така малеча може знати про краєвиди. Досить. Йдемо, і більше щоб мені в двері не дзвонила!
Сторож опустив малу на долівку та пішов сердитий сходами вниз. Вона попленталася за ним услід. В тому місці, де сходи ставали ширшими, ліворуч були двері до кімнатки сторожа. Поруч з ними підлога до самого долу йшла під кутом, відповідно до нахилу покрівлі. І там стояв великий кошик, а в ньому сиділа товста сіра кицька й застережливо сичала: кошик був домівкою, в якій жила вся її сім’я, тому вона застерігала кожного, хто проходив повз, що йому не варто втручатися в котячі сімейні справи. Гайді спинилася і зачудовано глянула на кицьку: такої здоровенної їй ще не доводилося бачити. Кицька жила у дзвіниці не просто так, подібно до сторожа вона була тут на службі: в старій вежі жило так багато мишей, що кицька без зайвих зусиль мала чим поживитися і на обід, і на вечерю, і на сніданок.
Сторож помітив здивування дівчинки:
— Підійди, не бійся. Вона нічого тобі не зробить, поки я поруч. У неї — кошенята, і ти можеш на них глянути.
Гайді підійшла ближче. Те, що вона побачила в кошикові, викликало в неї бурю емоцій:
— А які гарненькі, які маленькі кошеняточка! — в захваті вигукувала вона раз у раз і стрибала навколо кошика, щоб розгледіти, як комічно вовтузилися, кривлячи свої мордочки та перелазячи одне через одного сім чи вісім кошенят.
— Хочеш, дам тобі одне? — запитав посміхаючись старий, задоволено спостерігаючи за радістю Гайді.
— Мені? Назовсім? — почала допитуватися мала, не вірячи в своє щастя.
— Ну звичайно, можеш навіть двох узяти, а то й усіх позабирати. Якщо вдома маєш стільки місця.
Для сторожа була своя вигода: віддаючи кошенят він не мусив їх позбуватися в більш жорстокий спосіб.
Дівчинка була на сьомому небі від щастя: до величезного дому, де вона тепер мешкала, можна було забрати всіх! А як здивується та радітиме Клара, побачивши цих милих створінь!
— А як мені їх забрати? — запитала Гайді й хотіла швиденько схопити кількох, проте товста кицька люто засичала й стрибнула їй на руку.
Мала перелякано відсахнулася.
— Я тобі їх принесу, ти тільки скажи куди, — сказав сторож, гладячи кицьку, щоб до неї знову повернувся хороший настрій.
Кицька була його добрим другом, з яким він вже багато років мешкав у цій старій дзвіниці.
— Принесіть їх до великого будинку пана Зеземанна. Там на дверях золота собача голова, з кільцем у зубах, — пояснила Гайді.
Старий добре знав цей будинок. За роки проведені у дзвіниці він вивчив кожен будинок в околицях, крім того Себастян був його давнім приятелем.
— Я знаю, де цей дім, — зауважив старий, — але кому маю принести котенят? За ким питати. Ти ж бо не належиш до родини Зеземаннів?
— Я ні, але Клара надзвичайно радітиме, коли принесуть кошеняток!
Сторож вже хотів спускатися додолу, проте Гайді ніяк не могла покинути гарненьких котенят, вони так цікаво гралися!