Себастян відразу взявся до справи, але постійно тихенько хихотів і думав: «Як то воно далі буде?!» Лакей не мав нічого проти того, щоб панна Роттенмаєр трохи понервувала.
Пройшла не одна година, вже підходив час лягати спати, лише тоді управителька ледь прочинила двері покою для навчань і почала через шпаринку гукати до Себастяна, чи він забрав мерзенних тварин.
— Так, звичайно, — відповів той.
Він і досі був у їдальні та чекав, поки управителька запитає про це. Лакей швидко й тихенько забрав котенят із Клариних колін і вийшов із кімнати.
Серйозну розмову з Гайді управителька вирішила перенести на наступний день. Сьогодні вона відчувала себе такою розбитою після всіх переживань, роздратування, злості, переляку, які дівчинка викликала, сама того не бажаючи. Панна Роттенмаєр мовчки пішла в свою кімнату, а Клара з Гайді радісно пішли слідом, бо знали, що їх кішечки сплять у зручному ліжечку.
Оповідка восьма
Ще більше клопотів
Тільки-но Себастян відчинив панові Кандидату вхідні двері та провів його в класну кімнату, як хтось із такою силою засмикав шворку, до якої був прикріплений дзвоник, що лакей стрімголов знову збіг по сходах, вирішивши, що це зненацька повернувся додому сам господар. Він рвонув двері на себе і побачив хлопчака, одягненого в якесь лахміття та з шарманкою за спиною.
— А то що таке має бути?! — розсердився Себастян. — Ох, я зараз добряче поскубаю тебе за чуприну, щоб знав, як калатати. Ти що тут забув?
— Мені треба до Клари, — не дав себе залякати хлопчина.
— Ах ти, волоцюго замурзаний, для тебе вона — панянка Клара! Ми всі так до неї звертаємося. Чого тобі від панянки Клари треба?
— Вона мені винна сорок пфенігів, — пояснив хлопчина.
— Та в тебе з головою не все в порядку. І взагалі, звідки ти знаєш, що тут панянка Клара мешкає?
— Вчора я їй вказав дорогу, це коштувало двадцять пфенігів, а після цього додому привів — ще двадцять. Разом — сорок пфенігів.
— І що ти тут мелеш? Панночка Клара не виходить з дому, вона взагалі нікуди не виходить, бо ходити не може. Іди звідси, вертай додому, якщо він у тебе є, а якщо ні, то я допоможу тобі ступитися.
Проте хлопчина був не з полохливих. Він продовжував стояти на місці, лишень сухо відповів:
— Як то вона не ходить? Я вчора її здоровою на вулиці бачив. Можу її описати: коротке кучеряве волосся, чорні очі, спідничка коричнева, говорить не так, як ми.
«Овва, — подумав собі Себастян і всміхнувся нишком, — маленька мадемуазель знову щось утнула».
Він відступив від дверей і промовив до малого:
— Добре, йди за мною. Перед дверима зачекаєш, поки я вийду. Як дозволю тобі зайти, заходь і відразу можеш щось заграти, панянка любить музику.
Себастян піднявся сходами догори і постукав у двері покою для навчань. Його запросили увійти.
— Внизу хлопець, який має щось сказати панночці Кларі, — доповів лакей.
Клара дуже зраділа надзвичайній у її одноманітному житті події.
— Нехай підніметься сюди, — наказала вона, — ви не проти, пане Кандидате? Він хоче поговорити зі мною особисто.
Хлопчина, увійшовши до кімнати, одразу, за вказівкою Себастяна, почав крутити корбу шарманки. Панна Роттенмаєр, щоб уникнути уроку, на якому вивчають абетку, перебралася у вітальню, де займалася то тим, то сим. Коли це їй здалося, що чує музику. Вона прислухалася: це звідкілясь із вулиці? Так близько? Чи не в класній кімнаті звучить шарманка? Панна, не вірячи своїм вухам, пробігла довгою їдальнею і увірвалася до покою. І справді: просто посередині кімнати стояв якийсь обідранець і старанно крутив корбу шарманки. Було видно, що пан Кандидат намагався це припинити, проте його просто ніхто не слухав. А от усміхнені Клара і Гайді уважно слухали.
— Стоп, негайно припинити! — крикнула просто з порога панна Роттенмаєр.
Але музика заглушила її голос. Управителька підбігла до хлопця, коли нараз угледіла щось у себе під ногами. Потворна чорна тварина поволеньки сунула по підлозі простісінько до неї: черепаха. Панна здійснила карколомний стрибок угору. Вже багато років вона так високо не підстрибувала! А потім щосили заголосила:
— Себастяне! Себастяне!
Шарманка вмовкла, бо на цей раз голос Роттенмаєр пересилив її звук. Себастян стояв у коридорі коло напіввідчинених дверей і аж корчився від сміху: спостерігав ефектний пірует управительки. Почекавши якусь хвилю, він зайшов у класну кімнату. Роттенмаєр плюхнулася у крісло.