— Боже милостивий! Дитина з глузду з’їхала, — жахнулася панна Роттенмаєр і дременула з переляку сходами угору, де втелющилася в Себастяна, котрий якраз хотів зійти.
— Приведіть це нещасне створіння нагору! — гукнула управителька до лакея, потираючи гулю на лобі.
— Так, так, добре, красно дякую, — бурмотів Себастян, потираючи свого лоба: по його гулі було видно, що йому дісталося більше.
Гайді стояла з палаючими після промови очима. Від напруження нею лихоманило.
— Ну що, знову щось утнула? — запитав весело Себастян.
Проте, коли побачив, що мала заціпеніла, дружелюбно поплескав її по плечі і почав заспокоювати:
— Тю, та не беріть цього так близько до серця! Сприймайте все з гумором, весело, це — основне. Вона мені щойно ледь голову не загнула, тепер ось вм’ятина, тільки навпаки. Проте не залякала аніскілечки. Ну-бо, маленька мадемуазель, йдемо нагору, це — її наказ.
Гайді попленталася сходами тихо, поволеньки — у зовсім невластивій їй манері. Себастянові стало шкода малої. Він пішов услід та почав її підбадьорювати.
— Тільки не піддаватися! Не сумувати! Мужньо вперед! Маленька мадемуазель така хороша дитина. Відколи вона у нас: ні разу не заплакала. У такому віці, хто ж цього не знає, діти по дванадцять раз на день пхинькають. А кицьки нагорі які цікаві! Веселі! Знай стрибають собі по підлозі. Дуріють без кінця і краю. Як управителька піде, сходимо на них подивитися, егеж?
Гайді ледь кивнула головою на знак згоди. Лакей жалів малу всім серцем, і коли вона зайшла в свою кімнату, провів її співчутливим поглядом.
Під час вечері панна Роттенмаєр не зронила жодного слова. Вона лишень пильно зиркала в сторону малої, ніби очікувала від неї якогось незвичного вчинку. Проте Гайді тихенько та незворушно сиділа на своєму кріслі. Мала навіть не доторкнулася до їжі, тільки швиденько сховала до кишені свої пампушки.
Наступного ранку, коли пан Кандидат піднімався сходами у класну кімнату, панна Роттенмаєр перестріла його та тихцем, сповненим таємничості голосом покликала у їдальню. Там вона схвильовано розповіла про свої підозри, що зміна клімату, способу життя та незвичні враження негативно вплинули на здоровий глузд дівчинки. Управителька розповіла також про Гайдину спробу втекти з дому та переказала, деякі дивні висловлювання малої. Пан вчитель заспокоїв управительку та розігнав її страхи. Він, мовляв, теж, спостерігаючи за дівчинкою, зробив певні висновки: Аделаїда, звичайно, ексцентрична, але ця ексцентричність не є наслідком слабкого душевного стану малої. Іншими словами: дівчинка цілком нормальна.
Він мало-помалу, завдяки вірно підібраним методам навчання, справляється із завданням, яке поставив перед собою: досягнути однакового рівня знань обидвох учениць. Його більше турбує, що далі абетки справа не посувається, бо Аделаїда не здатна розрізняти букви.
Управителька позбулася страхів і відпустила пана вчителя виконувати свої обов’язки. Після обіду вона несподівано пригадала, як виглядала Гайді, коли намагалася поїхати додому. Тож панна вирішила провести заміну одягу Аделаїди, використавши для цього різні предмети Клариного гардеробу, щоб до приїзду пана Зеземанна дитина виглядала ошатно. Управителька поділилася своїми міркуваннями з Кларою, та завжди зі всім погоджувалася і захотіла обдарувати подругу великою кількістю суконь, хусток і капелюшків. Панна Роттенмаєр пішла в кімнату Гайді, для того, щоб зробити ревізію її шафи: що з гардеробу малої можна залишити, а що викинути геть.
Проте вже за кілька хвилин вийшла звідти, гидливо скривившись:
— Аделаїдо, що я знайшла в твоїй шафі для одягу! Що я там побачила! Цілу купу булочок! Хліб, кажу ж бо вам, Кларо, у шафі для одягу! Назбирати таку величезну купу булочок! Тінетто, — гукнула вона в двері їдальні, — викиньте старий хліб із шафи, а разом з ним старий зім’ятий капелюшок, що на столі!
— Чекайте, ні! — крикнула Гайді, — мені потрібен цей капелюшок, а пампушки — для бабусі в горах, — мала хотіла кинутися вслід за покоївкою, проте Роттенмаєр не пустила її.
— Стій! Весь цей непотріб опиниться на смітті, там йому й місце, — категорично заявила управителька, продовжуючи стримувати дівча.
Гайді впала на Кларине крісло й гірко заплакала. Вона плакала все голосніше і жалісливіше. Дівчинка схлипувала і скаржилася: «Тепер бабуся залишилася без пампушок. Пампушки викинули, і в бабусі їх не буде». Гайді тужила так, ніби в неї краялося серце. Панна Роттенмаєр втекла з кімнати, Клара перелякалася не на жарт. Водночас їй було шкода подружку.