— А я знаю, який він раніше був? Мені зараз двадцять шість, а йому то вже точно всі сімдесят. Тобто молодим я його видіти ніяк не могла, рахувати вмієш? Моя мама була, як і він, родом з Домлешґа, звісно могла б я багато чого про нього повідати, але ти розплескаєш неодмінно. Завтра брехня по всьому селу піде.
— Йой, Дорко, та що ти таке кажеш, — ображена Варварка аж відсахнулася, — не такі вже лихі на слово в нас люди, заспокойся! Як вже і розкажу, то не все. Про що скажеш мовчати — нікому й словом не прохоплюся. Розкажи і не будеш ні про що жаліти, най мене грім поб’є, лишнього не бовкну!
— Та най там уже, — здалася Дорка, — але дивися мені, ти пообіцяла зайвого не пасталакати!
Дорка озирнулася за малою, чи не чує та часом. Проте її побоювання були марні: дівчинка не могла нічого почути, бо її взагалі не було ніде видно. Очевидно, вона в якийсь момент взагалі перестала йти за ними, а подружки так захопилися балачкою, що цього не помітили. Дорка відразу зупинилася і, обернувшись, озирнула доокола.
Стежка хоча й звивиста, проте згори проглядалася майже до самого села, і нікого на ній не було.
— Он вона, — обізвалася Варварка, яка приєдналася до подружки, — ген там, бачиш? — і вказала пальцем далеко вбік від стежки, — дряпається догори схилом разом із Петрусем-козопасом та його козами. Чого він так пізно сьогодні? Але нам те на руку, він за малою тепер пильнувати буде, а ти можеш мені все спокійно розповісти.
— Та не мусить він за нею вже так дуже й пильнувати, — зауважила Дорка, — досить кмітлива мала, як на її п’ять років, ловить усе на ходу, вона багато чого, собі на ліпше, сама навчиться. Бо що в старого? Лише кози і хижа на полонині…
— А в нього колись більше було? — здивувалася Варварка.
— У нього? Ну таки колись було. Так я собі думаю, — з притиском заперечила Дорка. — Та він мав одну з найліпших господарок в Домлешґу. Він був у батька старшим сином. Мав молодшого брата, який, на відміну від нього, хорошою та порядною людиною був. Не як старший, що хтів не робити, а паном бути. Волочився десь по людях із такими ж неробами, яких ніхто знати не хтів. Всю господарку програв, пропив. Батьки, як то завжди буває, не витримали такої ганьби, повмирали з горя одне за одним. Брат зі злиднів село покинув і пішов кудись у світи. Ніхто так і не знає, куди подівся. А вуйко, як лишився із сплюгавленим ім’ям та голим-босим, як церковна миша, до війська подався і служив десь у Неаполі. Дванадцять чи тринадцять років про нього не було чути. А потім несподівано вернувся додому з хлопчиком, підлітком іще. Думав його комусь із родини віддати. Але ніхто його ні на поріг не пустив, ні знатися з ним більше не хтів. Він затаїв після цього зло на всіх. Сказав: «Більше в Домлешґ ні ногою!» Прийшов у Дьорфлі й став із хлопчиком тут жити. Жінка, від якої той малий був, родом, певно, з Грауб’юндена. Мабуть, як жив там внизу, то знайшов собі жінку, а потім і овдовів. Мав при собі трохи грошей, бо віддав хлопця, Тобіасом його звали, в науку, ремесла навчитися. Тобіас хорошим теслею став, люди його поважали, і ніхто в селі поганого слова про нього не скаже. А от до старого ставилися з підозрою… Кажуть, він утік з армії. Мусив покинути службу, бо скінчилося би все для нього дуже зле: забив він когось у тому Неаполі, і то, звичайно, не на війні, як сама розумієш, а в якійсь бійці. А ми з ним родина: бабця моєї матері з його бабцею — рідні сестри. Кличемо його вуйком, а оскільки ми майже зі всіма людьми в селі родичі, по батьковій лінії, то всі решта також його вуйком кликати почали. А як переселився старий на полонину — Вуєм з полонини.
— А з Тобіасом що дальше стало? — захопилася Дорчиною розповіддю Варварка.
— Та зачекай-но, всього нараз не розкажу, за порядком повідаю, — пояснила Дорка, — отож Тобіас вчився на теслю в Мелсі, а як вивчився, то вернувся додому в село і взяв собі за жінку мою рідну сестру Аделаїду, він давно вже до неї ходив, і вона ніц проти не мала. Як одружилися вони то гарно жили, в злагоді. Але довго так не було. Через два роки на новобудові, де працював, упала йому балка просто на голову і забила на місці. А як його побитого такого привезли додому, не змогла його виду бідна моя Аделя винести, з жалю і переживання напала на неї сильна гарячка. Довго її та гарячка мучила і ніяк не відпускала. Бідолашна так і не оговталася від тих переживань. Деколи находило на неї таке, що сама не знала, спить вона чи збудилася вже. За кілька тижнів поклали сердешну в сиру землю. Після їх смерті почали люди між собою (і то чимраз голосніше) про нещасну долю обох говорити. Казали, що то кара за безбожне вуйкове життя їх спіткала. Дійшло до того, що йому прямо в очі так і сказали, та й панотець у церкві закликав його з амвона покаятися в гріхах. А той усе більше затинався, ніц слухати не хотів і лютував страшно, взагалі перестав до людей обзиватися, але, правда, люди теж почали його обминати. А потім якось вуй зійшов на полонину й більше назад не спускався. З того часу й живе там у незгоді як з людьми так і з Богом. Аделину доцю, вона тоді зовсім крихітною була, лишень рочок виповнився, ми взяли до себе. Як минулого літа мамця мої померли, захтіла я на заробітки в Бад податися, взяла її з собою та й віддала на виховання старій Урсулі, яка в Пфеффердорфі мешкає. Я ж лишилася в місті й на зиму. Там мені робота підвернулася: шиття було багацько, а я добре на тому знаюся! А як весна почалася, вернулися пани з Франкфурта, сім’я, в якій я минулого року за покоївку була. Вони й тепер мене з собою хочуть взяти. Післязавтра ми від’їдемо. І тепер, мушу тобі сказати, але ж і добру маю роботу!