— Думаю, — зауважив пан Зеземанн, — навіть швейцарські діти мусять ходити, як ви дозволили собі сказати, по грішній землі. Інакше у них крила виросли б і ніг би не було.
— Ах, пане Зеземанн, ви ж бо прекрасно розумієте, що я мала на увазі, — незважаючи на шпильку, продовжувала управителька, — я маю на увазі тих, котрі живуть високо в горах і є ідеалом для всіх інших.
— Панно Роттенмаєр, для чого моїй Кларі ідеал під боком?
— Пане Зеземанн, мені не до жартів, я сприймаю питання виховання Клари набагато серйозніше, ніж ви собі думаєте. Я настільки розчарована, що ви собі уявити не можете, страшенно розчарована!
— Та в чому ж та біда? Так страшнючо, як на мене, дитина не виглядає, — спокійно зауважив господар.
— Вам треба знати лишень одне, пане Зеземанн, достатньо й цього, що за вашої відсутності це створіння навело у дім тварин та людей. Проте більше розповісти про це може пан Кандидат.
— Навело тварин у дім? Як вас зрозуміти?
— Це важко зрозуміти, пане, поведінка цієї істоти не піддається здоровому глуздові. У цієї істоти напади, під час яких вона несповна розуму.
Досі пан Зеземанн не дуже брав собі до голови балачки управительки, проте — порушення психічного стану? Божевілля подруги, без сумніву, може дуже нашкодити його доньці. Господар пильно глянув, ніби хотів переконатися, чи в неї самої все гаразд з головою. В цю мить відчинилися двері й до кімнати зайшов учитель.
— А ось і пан Кандидат! Ось хто нам все пояснить, — вигукнув пан Зеземанн, — заходьте, заходьте, пане вчителю. — Пан Зеземанн простягнув руку назустріч. — Сідайте ось тут, коло мене. Пан Кандидат вип’є зі мною філіжанку кави, панно Роттенмаєр. Не соромтеся, пане вчителю, сідайте ближче та розкажіть про дитину, яку ми взяли для моєї Клари. Ви ж її вчите. Що то за історія з тваринами в домі, та й узагалі: вона — нормальна?
Пан Вчитель спершу висловив радість стосовно щасливого повернення хазяїна дому, привітався з ним люб’язно, проте Зеземанн постійно повертав його до суті справи: чекав відповіді на свої питання. Отож пан Кандидат розпочав:
— Перш ніж говорити про цю молоду особу, про цю дівчинку, яку ви взяли у свій дім, я хотів би звернути вашу увагу, шановний, що з одного боку присутній недостатній розвиток, який має місце внаслідок занедбаності виховання, що і викликало дещо запізніле навчання. А також, на противагу всіх хорошим сторонам, відірваність від реального життя, тобто проживання у горах, яке, зрештою, більшою чи меншою мірою аж ніяк не вирішальне, якщо таке перебування у глушині не занадто довге, можна сказати, що дитина має, без сумніву, і хороші риси характеру…
— Мій любий пане Кандидате, — не витримав Зеземанн, — даруйте, але ви вже занадто стараєтеся. Скажіть мені: вас особисто дитина теж налякала, коли ото принесла у дім тварин? Висловіть свою думку стосовно її спілкування з моєю донькою.
— Якщо говорити особисто про мене, то в любому відношенні я не хотів би занадто близько перебувати коло неї, — почав знову пан Кандидат, — проте, з одного боку, якщо врахувати суспільну несформованість, яка пов’язана з тим нецивілізованим життям до моменту переїзду в Франкфурт, переїзду, який вніс разюче позитивні зміни цієї зовсім (в крайньому випадку частково) не розвиненої особистості, про яку необхідно сказати, що вона не має схильностей до негативного. Тому якщо обережно здійснювати спеціалізований процес навчання…
— Вибачте, пане Кандидате, не хочу вам перешкоджати. Ви пийте каву, а я мушу забігти до моєї донечки, — з цими словами господар вибіг із їдальні.
У покою для навчання він сів. Гайді встала. Пан Зеземанн повернувся до неї:
— Послухай, мала, принеси мені скоренько… зачекай хвилю, принеси мені (як направду, він і сам добре не знав, чого йому треба, просто хотів відіслати Гайді, щоби поговорити з донькою наодинці) — принеси-но мені склянку води.
— Свіжої? — запитала Гайді.
— Точно — свіжої, справді свіжої води.
Гайді вибігла з кімнати.
— От що, моя люба, — сказав татусь, обійнявши донечку та взявши її за руку. — Скажи мені коротко і так, щоб я второпав: що то за тварин принесла Гайді в дім та чому панна Роттенмаєр має малу за божевільну. Хоча б ти можеш мені все це розтлумачити?
Звичайно вона могла все пояснити, навіть ті, як вважала сама Роттенмаєр, беззмістовні балачки (їх перелякана управителька переказала панночці), бо для Клари, яка спілкувалася з Гайді, все було зрозумілим. Вона розповіла батькові історію про черепаху, про котенят у кошику, а потім пояснила Гайдині слова, яких так перелякалася Роттенмаєр. Як же пан Зеземанн реготав, від усього серця!