— Ви, пане Кандидате, очевидно, маєте на увазі, що Гайді навчилася читати, егеж? — не витримавши довгої тиради, висловила своє припущення старенька.
Учитель занімів від здивування і ошелешено глянув на пані Зеземанн.
— Це справді надзвичайно, — спромігся він нарешті висловитися, — і справа не стільки в тому, що дівчинка не здатна була вивчити абетку, а я так ґрунтовно пояснював та прикладав надзвичайних зусиль, скільки у тому, що вона вивчила її за короткий час, так би мовити за одну ніч, і це після того, як у мене опустилися руки, і я, не вдаючись до подальших навчально-педагогічних методів, просто показував їй букви! І тепер вона правильно читає цілі слова, а таке у моїй педагогічній практиці, можете мені повірити на слово, траплялося дуже рідко. Проте ще більше мене дивує, що милостива пані — цей факт, незважаючи на всю його очевидну неможливість, передбачила!
— У людському житті стається багато чого чудесного і незвичного, — задоволено всміхнулася пані Зеземанн, — трапляється і так, що дві речі щасливо збігаються. Як ото бажання навчитися і новий метод навчання, і цей щасливий збіг, пане Кандидате, виявився надзвичайно корисним. Подібно до того, як не шкодять ці два методи. А тепер давайте порадіємо за успіхи дитини та надіятимемося, що так буде й надалі.
Розмовляючи з учителем, бабуся провела його до дверей, а сама похапцем зайшла в класну кімнату, щоб самій переконатися в радісній новині. Все було так, як і описував пан Кандидат: Гайді сиділа поруч з Кларою і читала їй оповідання з книжки, сама дивуючись з того, що вміє, та все більшим і більшим бажанням пізнати новий світ, який відкрився перед нею: несподівано чорні букви почали перетворюватися на людей та речі, ожили подіями, які були надзвичайно цікавими.
Того самого вечора, коли Гайді сіла вечеряти, вона побачила на своїй тарілці велику книжку з красивими ілюстраціями. Дівчинка запитально глянула на бабусю, а та кивнула приязно:
— Так-так — вона тепер твоя.
— Назавжди? Навіть тоді, коли я повернуся додому? — запитала мала, що аж зарум’яніла від радості.
— Ну звичайно, назавжди, — запевнила бабуся, — завтра почнемо її читати.
— Але ж ти не повернешся додому так скоро, — втрутилася в їх розмову Клара, — ти ще залишишся у нас на багато-багато років, правда? От бабуся поїде, ти ж маєш залишатися зі мною?
Перед тим, як лягти спати, Гайді не втерпіла і переглянула гарну книжку знову. Наступного дня її улюбленим заняттям було: вмоститися зручненько з книжкою, читати раз за разом історії з неї і розглядати красиві кольорові ілюстрації до них.
А ввечері бабуся сказала:
— Ану, Гайді, почитай нам уголос.
Дівчинка дуже втішилась цим: їй було легко, бо вона вже не раз читала ці оповідання. Тепер, коли вона їх читала вголос, історії з книги видавалися їй ще цікавішими та більш зрозумілими, а бабуся пояснювала прочитане і доповнювала його різними розповідями. Найбільше Гайді подобалося розглядати ілюстрацію, де був зображений зелений луг та пастух посеред отари, який задоволено стояв, обіпершись на довгу палицю: він радо пас отару свого батька: йому було весело спостерігати за життєрадісними овечками та кізками. Наступним був малюнок про те, як пастух утік із батьківського дому на чужину, де був змушений пасти свиней та дуже схуд, бо годували його лише виноградними вичавками. На цьому малюнкові сонце не світило так весело, а місцина на чужині була сіра і вкрита туманом. Історія про пастуха мала ще одну ілюстрацію: назустріч блудному синові, що покаявся, з дому вибігає старий батько з розпростертими обіймами. Він хоче обійняти обдертого, засоромленого, страшенно схудлого сина. Це була улюблена історія Гайді, яку вона раз за разом то голосно, то тихо читала й ніяк не могла наслухатися тлумачень цієї оповідки, які робила бабуся для неї та Клари. У книзі було багато й інших гарних оповідок. За читанням та розгляданням ілюстрацій дні збігали швиденько: наближався час, коли старенька мала повернутися до своєї домівки в Гольштейні.
Оповідка одинадцята
Дарунки і втрати
Кожного разу після обіду, коли Клара лягала подрімати, а панна Роттенмаєр також, очевидно шукаючи відпочинку, кудись таємничо щезала, бабуся сідала коло Клари, а як минало десь хвилин зо п’ять вставала, як зазвичай, кликала у свою кімнату Гайді, балакала з нею про всяку всячину та бралася за якусь роботу. У бабусі була гарненька маленька лялечка. Старенька показувала Гайді, як шити для ляльки сукеночки та фартушки, і якось непомітно мала навчилася шити. Дівчинка шила гарненькі спіднички та пальтечка, бо у бабусі завжди знаходилася тканина розкішних кольорів для виготовлення лялькового гардеробу. Тепер, коли Гайді вміла читати, вона час від часу читала вголос для бабусі. Це приносило малій велике задоволення, бо чим частіше вона читала історії з книжки, тим улюбленішими ставали вони для неї: дівчинка переживала разом з героями оповідань силу-силенну пригод, ділила з ними радощі та горе. Таким чином книжкові персонажі стали її друзями, читаючи в черговий раз якусь історію, Гайді ніби знову радо зустрічалася з ними. Але по-справжньому, як раніше, Гайді веселою ніколи вже не була, і її очі вже не світилися від радості, як то бувало на полонині.