— Ая, а дитину старому нагорі лишиш? Я з тебе, Дорко, просто дивуюся. Шо ти собі думаєш, — обізвалася з докором Варка.
— Це ти про що, — спробувала оправдатися Доротея, — я для неї, що могла, те зробила, а тепер… Куди мені тепер її подіти, га? Не думаю, що п’ятирічне мале можна з собою аж до Франкфурта тягти. Варко, а ти взагалі куди? Нам до полонини, вже майже рукою подати.
— Та я осьдечки, прийшла, — відповіла Варвара, — я з Петрунькою-козопасихою побалакати зібралася, вона для мене пряде взимку. Ну, бувай, подружко, най щастить!
Доротея потиснула простягнену Варчину руку й залишилася стояти, а Варвара попрямувала до темно-брунатної альпійської хижі, яка була за кілька кроків від стежини, у видолинку, гарно захищена в такий спосіб від стрімких гірських вітрів. Хижку було збудовано якраз, якщо рахувати від села, посередині гірського пасовища, яке піднімалося вгору. Те що її збудували в місці, де гора мала заглибину, було дуже хорошою ідеєю. Хатина виглядала такою старезною розвалюхою. А коли приходила весна, і з гір налітав різкий вітер, то дув він із такою потугою, що вона починала двигтіти й скрипіти зарослими мохом старими балками, гримати вікнами та дверима. Коли б хатинка стояла у верхній частині полонини, в один із таких бурхливих весняних днів все могло б сумно скінчитися для її мешканців: вітер скинув би їх разом із купою потрощеного дерев’яччя аж у долину.
Жив у хижці Петрусь-козопас: одинадцятирічний хлопчина, який збирав кожного ранку в селі кіз і гнав угору, на пасовисько, де вони могли вдосталь наскубти короткої, але рясної та ситної травички з полонини. Ввечері ж збігав пастушок разом зі своїми прудконогими кізками підстрибом у долину. Як заходили в село, Петрусь встромляв два пальці, складені бубликом, до рота і так пронизливо свистів, що аж шибки у віконечках найближчих хаток бряжчали! То був сигнал для всіх господарів, які після цього свисту мали прийти на площу, щоб позабирати своїх кіз. Здебільшого приходили за тваринами хлопчики та дівчатка, які аніскілечки не боялися дружелюбних кізок. Це був, власне, той момент, коли Петрусь мав можливість перекинутися кількома словами з такими ж дітлахами, як і він. Решта часу, ціле літо поспіль, він проводив у горах, на полонині, з дорученими йому козами. У нього була родина: вдома залишалася мама та бабця, що геть осліпла. Бачили вони його зовсім мало: рано-вранці треба було встати, щоб гнати худобу на пастівник. Увечері приходив пізно: залишався на вулиці якомога довше: мусив же побалакати зі всіма знайомими дітьми! Отож вдома він тільки те й робив, що похапцем вечеряв та снідав молоком із хлібом і дер хропака аж до ранішньої зорі, аж поки треба було вже вставати. Батька в Петруся не було, кликали його так само Петрусь-козопас, бо замолоду він теж ганяв кіз на полонину, а кілька років тому стався з ним нещасний випадок: розчавило його дерево в лісі, як хотів його зрубати. Маму Петруся, хоч її справжнє ім’я було Бриґітта, охрестив хтось, мав вочевидь на увазі батька та сина, Петрунькою-козопасихою. Так її всі й звали. Ну а сліпу Петрусеву бабусю, і старе і мале кликало просто — бабця.
Десь добрих десять хвилин простояла Дорка на одному місці. Все розглядалася навкруги: де дітлахи, які разом гнали кіз на полонину. Проте їх ніде не було видно. Тоді Дорка піднялася трохи вище, до такого місця, звідки відкривався вид на схил гори, аж до самого низу. Там вона стояла, очікуючи. Мало-помалу її почала охоплювати нетерплячка — це стало видно з обличчя і по тому, як вона переступала з ноги на ногу та вся аж смикалася.
Тим часом діти робили добрячого гака: Петрусь чудово знав місцинки, де рясно росли корчики травички або ж густі кущики. То ж саме туди він пускав попасом своїх кізок, зигзагоподібно піднімаючись крутим схилом. Спочатку малій було надзвичайно важко дертися угору: багато одягу заважало рухатися, їй було душно, й дівчинка натужно сопіла, кректала та мусила докладати надмірних зусиль. Проте вона не зронила жодного слова й не жалілася. Мала глянула на Петруся, а той вдягнений у легенькі полотняні штанці, стрибав собі босоніж туди-сюди, лише п’ятки миготіли! Потім вона придивилася до прудконогих кізочок, котрі швидко дріботіли своїми тоненькими ніженьками і без великих зусиль стрибали через корчики, камінчики, або ж видряпувалися на круті горбки. Тоді дівчинка швиденько сіла на землю і похапцем почала скидати важкі черевики, панчохи, вставши, зняла з шиї товсту червону хустку, розщібнула та стягнула спідничку і взялася знімати наступну, що була зісподу, бо тітка Дора натягнула на неї святкову недільну сукенку поверх інших, буденних лахів. Тітка вважала, що в такий спосіб менше нести в руках. Так само швиденько мала вислизнула і з буденної сукенки. Тепер на дівчинці залишилася лишень легенька нижня спідничка і сорочечка з короткими рукавами. Мала з насолодою остудила оголені рученята легеньким теплим вітерцем. Після цього акуратно поскладала всю одежину купкою на горбику. Тепер вона, як Петрусь, весело та легко дряпалася за козами вгору, і виходило це в неї не гірше, ніж у решти. Петрусь навіть не зауважив, що мала робила, коли. Її певний час не було видно. Проте коли побачив, що вона вистрибує поруч із ним по-іншому вбрана, рот у пастушка розтягнувся у задерикувату посмішку. А коли оглянувся і вздрів купку лахів, поскладаних на горбику, посмішка стала ще ширшою і сягала тепер мало не від вуха до вуха. Петрусь, правда, не сказав нічого. Тепер, як нічого не заважало, було легко й зовсім не душно, дівчинка завела з пастушком розмову. Той мусив відповісти на силу-силенну запитань. Дівчинка хотіла багато про що дізнатися: а скільки у нього кізок? А куди він їх жене? А що він робить, коли на полонині? А звіди він родом? Так перемовляючись, діти, підганяючи кіз, піднялися до хижі, де на них чекала тітка Дорка. Побачивши Гайді, вона аж руками сплеснула і залементувала: