Поки тривала розмова, друзі зійшли сходами додолу й зайшли в ту саму кімнату, де спочатку весело, а потім зі страхом чатували Йоганнес та Себастян. Цього разу на столі також було чим підсилити мужність, як настане ніч: стояло кілька пляшок хорошого вина, поруч лежали два револьвери. Посередині столу — два канделябри зі свічками, що яскраво світили. Ще б пак, пан Зеземанн не хотів чекати на привида у напівтемряві.
Двері кімнати зачинили й замкнули на замок: забагато світла в коридорі могло відлякати з’яву. Друзі зручненько вмостилися на стільцях та почали теревенити про те та се, час від часу роблячи з келиха по добрячому ковточкові. Час пробігав швидко та приємно: вони не встигли зауважити, як годинник пробив північ.
— От тобі й на! — зауважив лікар. — Привид нас відчув, тому, мабуть, сьогодні вже не з’явиться.
— Терпіння, пане лікарю, він прийде десь о першій, — відповів Зеземанн.
І друзі продовжили бесіду. Годинник пробив першу ночі. Довкола поволі все стихло, і на вулиці також запанувала цілковита тиша. Несподівано лікар застережливо підняв пальця:
— Т-с-с! Зеземанне, нічого не чуєш?
Друзі прислухалися. Вони почули, як засув тихенько відсунувся, ключ двічі провернувся в замковій шпарині, й двері тихенько прочинилися. Зеземанн намацав рукою револьвер.
— Ти ж не боїшся? — запитав лікар і встав із крісла.
— Не бійся, та стережися, — прошепотів Зеземанн і взяв у ліву руку підсвічник з трьома свічками, в праву — револьвер та пішов слідом за лікарем, котрий, ідучи попереду, зробив так само: однією рукою тримав світло, іншою — зброю. Обидва вийшли в коридор.
Через широко розчахнуті вхідні двері лилося бліде місячне сяйво, а на порозі незворушно біліла якась постать.
— Хто тут?! — гаркнув лікар, аж луна прокотилася коридором.
Друзі підійшли ближче до білої постаті, тримаючи світло перед собою і зброю напоготові. Мара повернулася й тихенько перелякано писнула. На порозі босоніж і в довгій нічній сорочці стояла Гайді, вона спантеличено дивилася на яскраве світло та зброю і трусилася вся, як той Листочок на вітрі. Друзі здивовано перезирнулися.
— Як не помиляюся, друже, це ж твоя маленька водоноша, — промовив лікар.
— Дитино, що це все має означати? — запитав Зеземанн, — що ти хочеш робити, для чого зійшла сюди серед ночі?
Біла від переляку Гайді прошепотіла майже беззвучно:
— Я не знаю…
— Зеземанне, це мій випадок, — виступив наперед лікар, — повертайся в кімнату, сядь в своє крісло і заспокойся, а я, тим часом, відведу дитину у її кімнату та вкладу спати, що вона й має робити в таку пору.
Він поклав револьвер на підлогу й повів малу, яка продовжувала труситися від страху, по-батьківськи взявши її за ручку.
— Ти тільки не бійся, нічого не сталося, — дружелюбно промовляв він, піднімаючись сходами, — нічого страшного не відбулося. Ти тільки зберігай спокій.
У Гайдиній кімнаті лікар поставив канделябр на стіл, і, взявши дитину на руки, вклав її у ліжко та старанно накрив ковдрою. Потім сів на крісло й, дочекавшись доки вона заспокоїться і перестане здригатися всім тілом, взяв її за руку й промовив заспокійливо:
— Отож, усе гаразд, а тепер скажи мені, куди ти хотіла піти?
— Я нікуди не хотіла йти, — почала запевняти його дівчинка, — навіть не пам’ятаю, як сходила додолу. Я сама не знаю, як несподівано опинилася на порозі.
— Так, зрозуміло. А розкажи, що тобі снилося, що ти чула уві сні?
— Мені кожної ночі сниться одне і теж. Начебто я в хижці дідуся, чую, як на вулиці гуде вітер у вітті ялин і думаю собі: як гарно блищать зорі на небі! Біжу швиденько, відчиняю двері, а на вулиці так красиво! А коли прокидаюся, я і далі у Франкфурті.
Гайді ледве потамовувала відчуття жалю, що почало поволі охоплювати її.
— Гм… А тебе часом ніде нічого не болить? Голова, спина?
— Та ні, нічого не болить. Лише відчуваю ось тут — наче каменюку, і вона постійно гнітить.
— Гм… А то не так, як би щось їв, а потім ковтнути не можеш, в горлі застрягло? Краще назад відригнути?
— Та ні, так ні, але таке відчуття, що дуже хочеться плакати.
— Ага. І ти часами справді сильно плачеш?