Себастян знічено стовбичив посередині кімнати та повторював подумки: «Не дав би я цьому боягузові, цьому Йоганнесові заштовхати себе назад у кімнату, а пішов би вслід за білою примарою. Тепер я так завжди робитиму, це вже точно!»
Історія з привидом випарувалася, немов фантом у перших сонячних променях. Все стало на свої місця і було цілком зрозумілим.
У цей час Гайді, зодягнена в святкову сукенку, чекала в своїй кімнаті подальшого розвитку подій, бо нічогісінько не розуміла: Тінетта розбудила її, дістала одяг із шафи і, нічого не пояснюючи, наказала вдягатися. Тінетта ніколи не розмовляла з неотесаною дикункою Гайді, бо вважала це нижчим своєї гідності.
Пан Зеземанн із написаним листом зайшов у їдальню, де парував на столі сніданок, і вигукнув:
— Де дитина?
Покликали Гайді. Коли вона підійшла до господаря, щоб привітатися, він запитально глянув на неї:
— Ну, мала, що скажеш?
Гайді здивовано зиркнула на нього.
— Та ти нічогісінько не знаєш, — розсміявся пан Зеземанн. — Сьогодні повертаєшся додому, зараз сядеш у карету.
— Додому? — перепитала враз поблідла дівчинка майже беззвучно: якусь хвилю в неї перехопило дихання від хвилювання.
— Що, не хочеш їхати? — усміхнувся пан Зеземанн.
— Та ні, дуже хочу, — прохопилася мала й зашарілася, як маків цвіт.
— Добре, добре вже, — підбадьорив її господар, сів і кивнув їй, що вона може зробити те саме. — Зараз гарненько поснідаєш, а потім у карету і вперед!
Проте малій шматок у горло не ліз, хоч як слухняно намагалася щось з’їсти. Від хвилювання вона втратила відчуття реальності й не могла визначитися, чи то встала, чи бачить наступний гарний сон, а зараз прокинеться лише в нічній сорочечці, стоячи босими ногами на порозі…
— Нехай Себастян візьме в дорогу достатньо харчів, — гукнув пан Зеземанн панні Роттенмаєр, як тільки та зайшла в їдальню, — дитина їсти не може, що цілком зрозуміло.
— Іди побудь з Кларою, поки карету підженуть до парадного входу, — привітно звернувся він до Гайді.
Це було, якраз те, чого дівчинка бажала щонайбільше: вона прожогом кинулася в Кларину кімнату. Посеред неї ще й досі роззявивши пащу стояла величезна валіза.
— Гайді, йди сюди, — покликала Клара подружку, — глянь, що я тобі надарувала! Правда, тобі подобається?
Клара перелічила все, що було всередині. Сила-силенна всіляких речей: сукні, фартушки, хустки, набори для шиття та вишивання.
— А ще глянь, ось! — і Клара тріумфально підняла кошик, в якому лежало близько дванадцяти пухких біленьких пампушок.
Гайді аж підстрибнула від радості: стільки м’якеньких пампушок для бабусі! Радіючи, діти геть забули, що скоро доведеться прощатися, тому коли почувся окрик Йоганна: «Карету подано!» — у них навіть не було часу, щоб сумувати. Гайді кинулася в свою кімнату: забрати гарну книжку з ілюстраціями, що її подарувала бабуся. Ніхто не міг її покласти з усіма речами до валізи, бо Гайді заховала свій найдорожчий скарб під подушку: ні в день ні в ночі не хотіла з нею розлучатися. Книжку вона поклала на булочки. Після цього розчахнула дверцята шафи, щоб переконатися, що нічого не забули. І справді, там лежала стара червона хустка. Панна Роттенмаєр не вважала її вартою уваги, проте Гайді замотала нею якусь іншу річ та поклала у кошик із самого верху. Тепер червоний пакуночок здалеку кидався у вічі. Лише після цього дівчинка вдягла свого гарненького капелюшка та вийшла з кімнати.
Діти прощалися нашвидкуруч, бо поруч стояв пан Зеземанн, який мав провести Гайді до карети. Роттенмаєр очікувала на сходах, щоб там попрощатися з малою. Коли вона побачила дивовижний червоний пакуночок, вхопила його й жбурнула на підлогу.
— Ні, Аделаїдо, — промовила повчально, — з цим ти з цього будинку не вийдеш. Такого тобі взагалі не треба і нічого його з собою тягти. А тепер прощавай.
Після такої заборони, Гайді не могла підняти свого клуночка і з надією глянула на пана Зеземанна, ніби в неї забирали її найбільший скарб.
— Ні, ні! — категорично відрізав господар. — Дитина візьме все, що приносить їй радість. Навіть як захоче взяти кошенят чи черепаху, ми не повинні з цього робити проблем, панно Роттенмаєр.
Гайді швиденько підняла свій клуночок з підлоги, і в її очах світилися радість та подяка. Внизу, коло карети, пан Зеземанн простягнув малій руку і пообіцяв, що вони з донькою часто згадуватимуть її, та побажав дівчинці щасливої дороги.
Гайді в свою чергу щиро подякувала за все хороше, що для неї було зроблено, а під кінець передала сердешні вітання лікареві Классену.