Тим часом Вуй із полонини підійшов до дверей робочого кабінету панотця і постукав. Той відчинив двері й вийшов гостеві назустріч, зовсім не виявляючи здивування, а так начеб давно вже чекав на нього. Скоріше всього він також помітив присутність Вуя на відправі. Панотець сердечно зустрів старого, потискаючи його руку. Вуй із полонини стояв мовчки та не міг спочатку й слова вимовити: він не сподівався на такий дружній прийом. Нарешті опанував себе і промовив:
— Прийшов я просити панотця, шоб забув він ті слова, що я сказав йому на полонині. Нехай простить мені, шо не хтів послухатися щирого слова. Панотець завше правду казали, то я чинив негідно. Тепер хочу прислухатися до його порад: на зиму переберуся до свого дому в селі. Бо то таки правда, сувора зима на полонині не для малої. Дитя до такого незвичне. А шо люди в селі дивляться на мене скоса і не ймуть мені віри, то я сам у тому винен. Не гідний я ліпшого ставлення навіть від панотця.
Священик радісно та приязно глянув на старого. Він знову взяв його руку потиснув її і промовив зворушено:
— Сусіде, ви були в храмі Господньому ще до того, як зійшли з гір і прийшли до мене в церкву. Я дуже радий, що ви повернулися до нас та маєте бажання жити серед людей. Не мучте себе докорами сумління, завше можете прийти до мене, зустріну вас, як доброго друга та хорошого сусіда. Я буду радий довгими зимовими вечорами скласти вам компанію у приємній бесіді. А для малої, я так собі думаю, тут теж знайдуться хороші друзі.
Священик погладив дівчинку по кучерявій голівці, взяв за руку та вивів, проводжаючи Вуя на вулицю. Там вони попрощалися, і сільчани мали можливість побачити, як панотець, прощаючись зі старим, раз за разом тиснув йому руку. Здавалось, ніби той був його найкращим другом і він ніяк не може з ним розпрощатися. Не встигли зачинитися двері за священиком, як весь натовп, що чекав біля будинку, кинувся вітатися зі старим. Кожен хотів першим потиснути йому долоню. Назустріч Вуєві з полонини простягнулося стільки рук, що той розгубився: яку потиснути першою? Кожен гукав до нього: «Який я радий… як добре, вую... тішуся, що знайшов хвилю завітати до нас, вую!», а хтось казав: «Вже давно хотів з вами перебалакати!». Зі всіх сторін лунали привітання, а старий дружньо відповідав на кожне. Він розповів, що має намір перебратися на своє старе обійстя в селі та перезимувати тут. Його слова викликали легкий гул серед тих, хто зібрався навколо. Нараз стало так, що Вуй із полонини став улюбленцем цілого села. Складалося враження, що він був саме тим, кого бракувало кожному мешканцеві. Люди провели старого з дівчинкою далеко за село, а коли прийшла пора прощатися, кожен хотів бути певним, що Вуй обов’язково завітає до нього в гості, коли наступного разу зійде з полонини. Старий стояв і довго дивився вслід людям, які поверталися до своїх домівок. Обличчя Вуя подобрішало й світилося тепер якоюсь внутрішньою благодушністю, що переповнювала його. Гайді пильно глянула на нього і радісно сказала:
— Дідусю, ти нині чим раз, тим гарніший! Ти ще таким ніколи не був.
— Ти так думаєш? — усміхнувся старий, — знаєш, Гайді, я врешті усвідомив, шо то є — розуміти й заслуговувати та жити з людьми і Богом у мирі. Як маєш те все, яка то радість! Сам Господь послав тебе до мене на полонину.
Коли обоє дійшли до хатини Петруся-козопаса, дідусь відчинив двері й зайшов у середину.
— Слава Богу, бабцю! — гукнув. — Я так собі думаю, доки прийде осінь, хату треба буде ще раз підлатати.
— Господи Боже ти мій, та то Вуй! — приємно здивувалася та. — Слава Богу, шо дожила до того часу: можу подякувати вам за доброту до нас, спаси вас, Боже!