Гайді перестала декламувати, бо не була певною, що лікар її слухає: Кляссен закрив долонею очі й, видавалося, непорушно завмер. Мала подумала, що, можливо, він задрімав. Отож вирішила почекати, доки прокинеться й коли захоче ще послухати, то вона розповідатиме далі. Запала тиша. Лікар мовчав, хоч і не спав, занурився в спогади про давно минулі дні. Ось він, ще зовсім малюк, стоїть коло кріселка доброї матусі, а вона пригорнула його рукою і читає пісню, яку щойно декламувала Гайді. Як давно він не чув цієї пісні! Лікар наче знову почув голос матері, побачив її добрі очі, які з любов’ю дивляться на нього. Як тільки мала почала декламувати, лікар почув ласкавий голос, що промовляв до нього. Він мусив прислухатися до цих слів, слідувати подумки за цим голосом. Отож лікар ще довго мовчки сидів, прикривши лице рукою. Коли ж нарешті виринув зі споминів та забрав руку з очей, то побачив Гайді, яка зі здивуванням дивиться на нього. Лікар взяв її за руку:
— Гайді, твоя пісня просто чудова, — сказав він, і його голос звучав набагато радісніше, ніж досі, — давай, коли зійдемо з пасовиська, ти мені ще раз її повториш.
У Петруся було достатньо часу, щоб вдосталь позлитися. Дівчинки стільки днів не було на пасовиську, а коли нарешті прийшла, коло неї сів старий дядько, і пастушок не міг до неї навіть підступитися. Він був страшенно роздратованим. Хлопчина став далеко позаду лікаря, який і гадки не мав, що є причиною злості малого, а бачити того не міг, та, стиснувши кулака, почав загрозливо розмахувати ним. За деякий час цього пастушкові видалося замало і він погрожував уже двома кулаками. Чим довше Гайді сиділа коло лікаря, тим несамовитіше та лютіше стискав Петрусь кулаки та розмахував ними у нього за спиною.
Тим часом сонце сягнуло того місця, коли, зазвичай, починають полуднувати: свого зеніту. Петрусь це дуже відчув, тож щосили заволав: «Обі-і-ідати пора!»
Гайді хотіла було принести торбинку з харчами, щоб пан лікар міг пополуднати, просто там, де сидів. Проте той відмовився, сказав що не голодний, попросив лише склянку молока. Він, мовляв, вип’є, а потім побродить по пасовиську та підніметься трохи вище в гори. Гайді вирішила, що також не голодна, і їй теж достатньо випити лише горнятко молока. А після цього вона повела б пана лікаря до великих, порослих мохом каменюк, де якось Щиглик мало не зірвався униз, та де ростуть пахнющі трави. Дівчинка побігла до Петруся, сказавши, що хоче горнятко молока від Білки для пана лікаря, а друге — для себе. Петрусь хвильку здивовано дивився на малу:
— А кому то всьо, шо в мішкові?
— А з’їж усе сам, але спочатку надій молока і то хутко, — відповіла мала.
Петрусь ще ніколи ніякої роботи не виконував так швидко. Справа була не стільки в кількості харчів, а в тому, що пастушок не знав, чим буде ласувати. Поки лікар та Гайді помаленьку пили своє молоко, Петрусь розв’язав торбинку. Коли вздрів здоровенний кусень м’яса, то аж затрясся від радості. Оглянув вміст торби ще раз, щоб пересвідчитися, що то не якась мана. Лише після цього шаснув рукою всередину, щоб нарешті насолодитися несподіваним дарунком. Проте несподівано нагадав собі, як тихцем за спиною старого пана погрожував кулаками, а той стільки надарував йому, невдячному, на обід. Петрусь пожалкував, що так робив, у нього було відчуття, ніби той вчинок заважав йому вийняти цей чудовий дарунок та по-справжньому посмакувати. Нарешті хлопчині здалося, що він знайшов вихід: рвучко скочив на ноги і побіг до місця, де стояв раніше. Там підняв руки долонями догори, на знак того, що більше не злиться і не тримає на когось кулаків. Петрусь стояв із простягнутими до неба руками доки в нього не з’явилося відчуття, що справу залагоджено, і його теперішній вчинок повністю виправив попередній.
Задоволений пастушок великими скоками повернувся до торбинки з харчами та з чистим сумлінням накинувся на смачний обід.