Гайді перестала читати, бо Петрусь затих, і вона захотіла подивитися, що він робить. Погрози та майбутні нещастя за небажання вчитися справили таке гнітюче враження на хлопчину, що той закляк і перелякано глипав на дівчинку.
Їй стало шкода бідолаху і вона почала його втішати:
— Петрусю, не бійся, приходь щовечора, а будеш старатися так, як сьогодні, вивчатимеш щоразу кілька букв, то ніц тобі не буде. Але приходити маєш кожного дня, не так, як ти ходиш до школи. Навіть якщо падатиме сніг, він же тобі шкоди не заподіє, зможеш прийти до нас.
Петрусь гаряче пообіцяв старатися і приходити щодня, бо набрався такого ляку, що став лагідним і слухняним, як ягня. Після цього пішов додому.
Хлопчина старанно виконував усі накази Гайді, кожного вечора зубрив букву за буквою і близько брав до серця кожен віршик із абетки. Часто на заняттях був присутній і дідусь. Він сидів мовчки, задоволено пахкав люлькою та час від часу ледь помітно всміхався.
Після всіх мук із наукою Петруся частенько очікувала щедра винагорода, його запрошували повечеряти. Смачна вечеря з Гайді та Вуєм розганяла страхи, навіяні черговим віршиком із абетки.
Отак і проходили зимові дні. Петрусь приходив регулярно, і його старання не були марними: помалу осилював науку читання.
От лише віршики з абетки продовжували лякати та злити хлопчину. Діти дійшли вже до букви «У». Коли Гайді прочитала:
Петрусь не втримався і забурчав: «Ая, не хтів, а візьму й піду!». Проте букви вивчив, бо, мабуть, був під враженням, що дійсно якась сила може його вхопити за комір і поволокти кудись у невідоме.
Наступного вечора прийшла черга літери «Ф».
Петрусь покрутив головою і в’їдливо примітив:
— Ага, а прута на стіні нема!
— На стіні, певно, що нема, — знайшлася Гайді. — А дідусеву палюгу видів? Таку загрубу, як моя рука! Десь вона є, придивися, може, й на стіні?
Петрусь не раз бачив ліщиновий костур Вуя, і йому стало не до кепкувань: кинувся зубрити нову літеру.
Наступного дня був такий віршик:
Петрусь відірвався від книги, пильно оглянув відчинену шафу, де на полицях лежали хліб та сир, і розсердився:
— Я не казав, що «Щ» забути хочу!
— От і добре, що не хочеш букви забувати, — підтримала його Гайді, — як маєш таке бажання вчитися, то давай іще одну вивчимо.
Взагалі Петрусь не був згідним на такий подвиг, але Гайді не зважала:
Петрусь відразу пригадав, описаних Гайді вчителів із Франкфурта, з їх високими капелюхами на головах та пристрастю до кпинів і глузів. Не гаючи часу, він розглядав, запам’ятовував те «Ю» до тих пір, поки не зміг уявити його собі навіть із заплющеними очима.
Наступного дня Петрусь прийшов, гонорово випнувши груди, аякже залишилася остання буква абетки! Але коли Гайді прочитала:
Петрусь аж застогнав у відповідь:
— Та хто його зна, де такий жиє?!
— Я йду, Петрусю, у дідуся спитаю, він точно знає, де такий живе. Я скоренько, дідусь у панотця, по сусідству, — Гайді зістрибнула з крісла і метнулася до дверей.
— Чекай! — перелякано заволав Петрусь, який відразу уявив собі Вуя та панотця, як вони приходять, хапають його і ведуть до кривого коваля, бо він дійсно не міг вивчити літеру «Я».
Переляк у голосі хлопця спинив Гайді на порозі.