Оповідка шоста
Клара з бабусею приїхали!
Нарешті скінчилася зимниця, і в гори прийшло тепло. Настав травень, із усіх вишин: гір, горбів і пагорбків задзюрчали в долину веселі струмочки. На полонині почало вигравати лагідне сонечко, і вона знову зазеленіла. Останні пасма сірого снігу стекли під тепленькими промінчиками, й ось уже виглядають світлими оченятами з молоденької травички перші квіточки. У верхівках ялин засвистав, загудів веселий весняний вітер, зателепав старою, темною хвоєю на гілках, обтрушуючи її додолу та звільняючи місце для світло-зелених голочок. Із похмурих і темних старі дерева нараз помолоділи новою зеленню. Височенно у небесній синяві знову розпластав крила орел. А внизу — золотисті промені лагідного сонечка висушували останні вогкі впадини навкруги хатинки Вуя з полонини. Незабаром можна буде вже сідати куди заманеться.
Гайді перебралася знову на полонину. І зараз вона була зайнята тим, що гасала кругом, бо ніяк не могла визначитися з найкрасивішим місцем, де можна було б спинитися. Ось вона зупинилася послухати вітер, він, завиваючи на низьких тонах, дув із гір все ближче й ближче, налетів на ялини, заколихав ними, затрусив їхнім гіллям… У його гудінні вчувалася така радість від зробленого, що Гайді й собі тішиться, коливаючись під могутніми подихами, немов листочок. Та ось дівчинка вже біжить із-під затінених ялин на сонечко, сідає на травичку перед хатиною і дивиться, які з ранніх квіточок уже розпустилися, і які незабаром розпустяться. У молодій травичці стрибає, повзає і весело витанцьовує, радіючи весняному теплу сила-силенна усіляких комашок. Гайді й собі радіє привітному сонечку та з насолодою глибоко вдихає весняний дух, що струменіє із землі. Так гарно на полонині ще ніколи не було! Усе живе прокинулося на весну до життя і бриніло, гуділо, дзижчало й виспівувало на повний голос: «Усі на полонину! На полонину! На полонину!».
Із шопи, позаду хатини, почулися старанний стукіт молотка й чахкання пилки. Гайді прислухалася, бо ці звуки стали їй уже звичними та рідними. Всидіти на місці вона, звичайно, вже не могла: дівчинка стрімголов метнулася за хижку, подивитися, що задумав змайструвати дідусь. Біля входу в шопу-майстерню стояв щойно виготовлений стілець, а Вуй вправно майстрував іще одного.
— А я знаю, знаю, для кого ти їх робиш! — зраділа мала. — Для гостей із Франкфурта. Цей — для бабусі, а той — для Клари, а… треба… ще третього, — продовжувала нерішуче, — ти не думаєш, що й панна Роттенмаєр із ними приїде?
— Ну, того я знати не можу, — відповів дідусь, — але треба бути наперед певним, що кожен, хто приїде, буде мати на чому сидіти, коли в гості прийде.
Гайді дивилася на дерев’яне кріселко, ще без спинки, подумки садила на нього панну Роттенмаєр і роздумувала чи таке крісло і управителька сумісні. Поміркувавши трішечки, заперечливо закрутила головою:
— Дідусю, я не думаю, що вона на нього сяде.
— Ну то запросимо її посидіти на гарній зеленій трав’янистій канапі, — спокійно відповів старий.
Гайді ще роздумувала, де там у них зелена канапа, коли почувся голосний свист, вигуки та цьвохкання прута, і вона вже знала, хто це. Дівчинка кинулася до череди і за мить була оточена кізками, які радісно вистрибували навколо неї. Їх, очевидно, також охопив весняний настрій і радість нової зустрічі з полониною, бо так мекали й вистрибували, як ніколи. Кози зі всіх сторін штовхали малу, бо кожна хотіла бути ближче. Тут втрутився Петрусь, він почав відштовхувати кіз у різні боки: наліво, направо, бо хотів передати дівчинці звісточку. Коли нарешті допхався до неї, вона побачила в його руках конверт.
— Ось, — сказав без пояснень Петрусь, вважаючи, що Гайді сама має розбиратися, що до чого.
— Тобі передали листа для мене на пасовиську? — зачудовано спитала мала.
— Нє, — відповів хлопчина.
— То де ти взяв, Петрусю?
— У своїй торбинці для хліба.
Петрусь нічого не вигадував. Справа в тому, що вчора ввечері поштар попросив його передати Гайді листа. Хлопчина сунув його в торбинку для харчів. Збираючись зранку на пасовисько, поклав зверху кусень хліба та шматок сиру. Забираючи Білку та Бурку він, звичайно, бачив і Вуя, і Гайді, але про листа забув геть чисто. Нагадав собі про нього, коли витрушував із торбинки останні крихти обіду.
Гайді уважно прочитала адресу відправника й, радісно підстрибуючи, побігла до дідуся, показала йому конверт: