— Полковника нам тільки не вистачало! — буркнув Тьома.
— Леді… Вийдіть! — тільки й повторила їй пані Жадкіна, коли побачила на порозі свого кабінету батька і сина Чорнобаїв.
Чорнобай не чекав, поки адміністраторка вийде. Глянув на Галю, що стояла посеред кабінету.
— Галю… — хотів жорстко і категорично сказати, аби швидко виміталася геть із цього зміїного кубла, та Галя раптом усміхнулася, подалася до нього.
— Андрію Івановичу… Я здорова! Чуєте? Я здорова! — стояла на відстані подиху, очі сяяли.
— Галю… — знітився. — Так. Знаю. Все буде добре, дівчинко.
— Ви мене вилікували…
— Невже?! — нервово вигукнув Тьома.
Роздратований вигук сина повернув Чорнобая до реальності.
— Галю, ти зараз вийдеш звідси з Тьомою! — мовив невістці рішучо. — Так треба! Просто роби, що я кажу. Домовилися?
Кивнула. Йшла за Тьомою вслід до дверей, озиралася до Чорнобая.
— Андрію Івановичу! Точно все буде добре? Обіцяєте?
— Галю, та що відбувається?!! — Тьома вхопив дружину за руку, потягнув до дверей.
Чорнобай провів їх поглядом, обернувся до Юлії. Вона сиділа у кріслі: бліда, напружена. Мовчала.
— Андрію! А мені пообіцяєш, що все буде добре? — прошепотіла врешті.
Чорнобай довго мовчав. Причинив двері, ходив кабінетом пані Жадкіної, дивився у підлогу, супив брови, усміхався печально. Врешті зупинився. Дивився на жінку зі зневагою, та крізь неї, як дим крізь діряву стріху, пробивалися цівки щирого співчуття.
— Ні, — сказав. — Тобі, Юлю, нічого не можу обіцяти.
— Залишився, аби затримати мого чоловіка і не дати йому допитати твою невістку? — усміхнулася печально.
Полковник почув, бо саме відчиняв двері кабінету. Гострим поглядом оцінив ситуацію.
— Юлю? Усе гаразд? — мовив, навіть не здогадуючись, скільки злої іронії у тому запитанні.
— Краще я вам відповім, Феліксе Аскольдовичу! — сказав Чорнобай. — Бо я на вас чекав! Якщо, звісно, у вашому тандемі рішення приймаєте ви! А не Юля.
— Юля? Моя дружина для вас — просто Юля? — Жадкін не пропустив. — В одному класі вчилися?
— Феліксе, я тобі вже казала, ми з Андрієм познайомилися на весіллі його сина з моєю співробітницею, — поспішно встряла пані Жадкіна.
— Гарна казочка, — полковник зиркнув на Юлю недобре.
— Мені не до ваших сімейних розбірок! — відповів Чорнобай. — Я тут, аби свою сім’ю захистити! Сина, невістку.
— Ось! Про невістку давайте детальніше! Де, в біса, ваша невістка?! Якого дідька вона від поліції бігає? Є що приховувати? Не хоче зізнаватися, що вкрала кейс грошей? — полковник уп’явся у Чорнобая злим поглядом.
— Не крала! Повірте! Якщо б мав хоч краплю сумнівів, навіть не починав би цієї розмови. Але ви… Ви обоє перетнули межу! Ви, пане полковнику, тероризуєте мого сина! А ваша дружина довела мою невістку майже до самогубства. Я встиг зупинити Галю в останню хвилину, бо дівчина вже не хотіла жити з діагнозом ВІЛ.
Замовк, дивився пані Жадкіній в очі.
— А ВІЛу немає! Так, Юлю?
— Досить нікчемних розмов! — полковник почервонів від гніву. — Іди собі, турботливий папіку!
— Ти за мене не хвилюйся! — Чорнобай і собі перейшов на «ти». — Я піду! Та спочатку вам з Юлею дещо поясню. Якщо не дасте спокій Тьомці і Галі, я вас не пожалію. Хочете, аби всі дізналися, скільки контрафактних ліків ви продаєте у своїх аптеках? І які відкати щомісяця за це платите? І як через усе це гинуть люди…
Чорнобай важко глянув на подружжя, пішов до дверей.
— Гарного дня! — сказав зі значенням перед тим, як зачинити за собою двері.
Юлія Володимирівна відчула: шкіра на обличчі зсувається вниз, як снігова лавина у горах, ніби на лиці лишаються лише безсилі м’язи, а тілом котиться невтримне тремтіння.
— Феліксе… — процокотіла зубами. — Що робити?..
— Працювати, — хижо відповів Жадкін. Дістав мобільний, швидко набрав номер. — Працюємо, хлопці, — наказав.
Підійшов до вікна, ледь відсунув портьєру. Незворушно спостерігав, як парковкою до свого позашляховика швидко йде Чорнобай. Як до нього від бусика, що стоїть неподалік, підходять троє молодиків у цивільному. Двоє заламують Чорнобаєві руки, третій непомітно вкидає до задньої кишені джинсів чоловіка невеличкий пакуночок з білим порошком.
— Контрафакт?.. — процідив. — У нас є не тільки контрафакт.
— Нащо ти все ускладнюєш? — поряд із полковником стала пані Жадкіна. Дивилася, як троє молодиків у цивільному волочать Чорнобая до бусика.
Полковник зло зиркнув на Юлю. Вхопив її за руку, смикнув до себе.
— Що у тебе було з цим покидьком?!
— Що у тебе з ним було?! — Тьома скерував автівку в бік Дніпра, на рідний лівий. Роздратовано косував на Галю: сиділа поряд, уп’ялася напруженим поглядом перед собою, на дорогу.