— А Юля? — спитала Галя.
— А Юлія Володимирівна з чоловіком теж поїхали. Хвилин за двадцять після нього.
Женька здивовано глянула на Галю.
— А нащо ти свекра шукаєш?
— Потрібний мені, — відповіла.
Анка Сулима заборонила собі мріяти про Андрія Чорнобая не тому, що знайшла кращого. Усі мрії з серця витіснили тривоги. Вони завітали до Затятового на початку березня разом із норовливою невісткою Чорнобая, розворушили сонне містечко, посіяли незрозумілу смуту. І все стало Анці не так! І рідне місто наче чуже, і люди набундючені, похмурі, і сама себе не впізнає! І за Сашка страшно, бо намалював собі кохання і з того радіє. І довго він на тій радості протягне? Для життя потрібне щось більш конкретне, ніж мрії. Чорнобай теж змінився: нервовим став, «Леваду» на Казидорівну покинув, а то хіба діло? Чужі непривітливі люди почали навколо затятівського будинку Чорнобая крутитися, такі ж чужі та нахабні і на «Леваді» з’являлися: бач, їм цікаво, як тут усе облаштоване і чи можна, приміром, на базі весілля провести чи день народження. А питали не про меню ресторану, розваги й аніматорів, а скільки гектарів землі «Леваді» належать, які комунікації підведені і кому належить лісок, що він по сусідству з базою відпочинку.
— Пропаде «Левада», — перешіптувалися затятівці.
— І Бог із нею! Аби Андрій Іванович не пропав, — відказувала мудра Казидорівна, бо краще за інших розуміла: життя і бізнес — речі хоч і взаємопов’язані, та не настільки, аби людині пропадати, коли бізнес її гине. Казидорівна і сама пережила руйнацію кількох своїх підприємств, перш ніж зуміла вибудувати прибуткову лісопилку.
— Та до чого тут «Левада»?! Чорнобай у Києві коханку знайшов, тому і тирлується там цілими днями, — сказала раз Казидорівні медсестра Лєнка Гвоздовська, коли перетнулися у відділенні банку, яким Анка Сулима керувала.
Анка ох і розгнівалася. «Та як?! Як таке може бути?! — мордувалася. — Хіба нормальний мужчина так вчинить? Щоб не прийти, не вибачитися… Не сказати: “Аню, прости, але наші потяги надалі рухатимуться у різних напрямках! І твоєї вини у тому немає! Навпаки! Тільки я один винуватий…”» Лєнці Гвоздовській тоді нічого не сказала, бо Анка ж — горда. Але дізнатися у медсестри подробиці образливої новини кортіло — аж знервувалася вся. І Анка придумала план. Раз увечері зайшла до синової автомайстерні: типу — поруч була у справах, зазирнула, аби узнати, чи скоро Сашко додому збирається.
— Може, разом підемо? — сказала.
— Зачекай хвилин десять, — відповів Сашко, бо саме колупався у двигуні старого «опеля». — Можеш поки собі чаю зігріти.
Анка пішла у дальній кут майстерні, де Сашко облаштував собі лаунж-зону: два стільці, стіл при стіні, на столі чайник і все для чаювання. Присіла, вичекала пару хвилин і почала план реалізовувати.
— Сашко! — гукнула. — Синку! А йди сюди…
Сашко кинув роботу, підійшов до матері.
— Щось так серце ниє, — збрехала Анка. — І голова закрутилася. А подзвони Лєні Гвоздовській, синку.
— Ма, яка Лєна? Давай «швидку» викличемо.
— Та я ж не помираю! І пізно вже. Майже десята вечора. Чого ото цілу бригаду смикати?! А Лєна поруч живе. Тиск мені поміряє, вже зрозуміліше стане, що далі робити.
Лєнка Гвоздовська примчала за кілька хвилин, виміряла тиск.
— Сто тридцять на вісімдесят, — сказала. — Нормальний тиск! А зараз як, тьоть Аню? Краще?
Отут би Анці і розпитати Лєнку акуратно про Чорнобая, та поряд крутився турботливий Сашко. Бурчав: додому треба йти, додому, щоб мама прилягла… Всі плани — коту під хвіст.
— Добре, ходімо! Мені вже краще! — Анка зрозуміла: діла не буде, тож і прикидатися хворою сенсу немає.
Сашко вимкнув у майстерні світло. Вийшли всі троє назовні, під ліхтар, який висів над будівлею, і побачили дівчину, яка порожньою темною неосвітленою вулицею йшла до майстерні.
— Галя… — усміхнувся Сашко.
— Невістка Чорнобая? І що їй тут робити, коли Чорнобая у Затятовому немає?! Ні, Сашко, то не вона, — відповіла Лєнка, та напружилася, вдивляючись у темінь.
Анка чомусь теж напружилася, бо серце… раптом сильно занило. І голова закрутилася.
Дівчина наближалася. Випірнула з темряви у світло ліхтаря, і Анка побачила норовливу невістку Чорнобая. Підійшла до майстерні, зупинилася, глянула на трійцю зазятівських людей.