Терпіння того дня зайвим не стало. За годину слідчий Зубенко доповів, що Льоню транспортували до клініки Жадкіна, однак поговорити з помічником не вдасться, бо й досі непритомний.
— То робіть щось! — кричав Жадкін. — Лікарям скажи: хай йому ноги відбере, але не мову!
Відрубав дзвінок, став вираховувати, як і у кого краще дізнатися, чому затримали Гашинського. Тихі бесіди з офіцерами управління по кабінетах, у коридорах, біля автівок відібрали зо дві години, та не дали жодного результату. Колеги Жадкіна і самі губилися у здогадках, тому висували свої версії події. Полковник знав: усі вони далекі від істини, бо будуються на власних кланових інтересах.
День ще й до обідньої пори не добіг, коли Фелікс Аскольдович усвідомив, як сильно втомився.
— Шістдесят два не двадцять шість, — визнав, перед обідом вирішив заїхати до «Белли». У Юлиному кабінеті, наче у чарівній соляній кімнаті, до Фелікса Аскольдовича поверталися і сили, і азарт.
Сидів у Юлиному кріслі, дудлив віскі, яке жінка підливала, розмірковував, які вигоди їм із дружиною може принести несподіване видалення Гашинського зі схеми виготовлення, ввезення в країну і нелегальної торгівлі контрафактними ліками. Полковник не пам’ятав випадку, щоби хтось із тих, хто закріпився на верхівці схеми, постраждав від закону.
— Тому, думаю, Гашинський не просто вийде на свободу! Він вийде ще більш голодним! А це для нас геть погано, Юлю. Козел нас остаточно розорить! Йому ж треба буде шукати цапів-відбувайлів! — сказав дружині.
— Гашинський не вийде, якщо люди на верхівці схеми повірять, що народний депутат дерибанив відкати, — відповіла.
Полковник аж усміхнувся: так і є! Поставити під загрозу нелегальний трафік грошей — то вам не державний бюджет розікрасти! Відповідальність настане невідворотно! Тим більш коли трафік не просто порушений… Коли готівку з нього стирив учасник схеми!
— Гашинському — торба! — Жадкін загорівся. — Певно, не ми одні здогадуємося, що цей козел кейс із грішми поцупив!
— Потрібні докази, Феліксе.
— Головний доказ зараз лежить у моїй клініці! І якщо він навіть помре, ми його оживимо на десять хвилин! Бо він, падла, не просто все мені розповість, а й письмово підтвердить кожне своє слово.
Полковник підвівся, нервово заходив кабінетом. Не лишилося у Жадкіна сумнівів: Гашинський винуватий у всіх їхніх бідах! Юлія Володимирівна мала сумніви, бо знизала плечиками розгублено.
— А як тоді кейс у невістки Чорнобая опинився? — спитала.
— Та як? Гашинський і підсунув порожній кейс цьому Консуматенку. Сліди плутав. Все сходиться, Юлю!
Юлія Володимирівна на мить замовкла, ніби з силами збиралася, відвела погляд.
— Значить, відпустиш Андрія Чорнобая? — спитала обережно.
Полковник зупинився. Уп’явся поглядом у вічі дружини.
— Що ж ти робиш, Юлю? — сказав. — Я намагаюся не згадувати, як ти на того Чорнобая дивилася, а ти мені знову про нього нагадуєш?!
Пані Жадкіна не встигла відповісти. Двері розчахнулися, і на порозі стала Галя Чорнобай. Із викликом уп’ялася поглядом у подружжя Жадкіних.
— Допоможіть! — сказала вперто. — Може, знаєте, де Андрій Іванович Чорнобай?.. Бо ніхто не знає!
Юлії Володимирівні так хотілося вигукнути обурено, голосно: «Ні! Ні, ні, геть звідси! Ходиш сюди, як до себе додому! Бачити тебе не можу!» Та полковник вигукнув. Голосно і обурено:
— Ще одній Андрій Чорнобай потрібний! Ти хто, бідахо?!
Березень закінчується… Цієї пори навіть увечері, коли сонце згасає, і у світлі ліхтарів перша зелена трава — чорна: такі надії! Наче доля знову стелить чистий аркуш, очищує повітря. І плани… І сил дає на ті плани. І не позбавляє їх суті.
Щороку так було. Попри біди, конфлікти, війну і коливання курсу валют. А цього року щось змінилося… А чому? Ті ж біди, конфлікти, війна. І коливання курсу валют.
— Феліксе, це невістка Чорнобая! Галина, — видушує пані Жадкіна.
— Та невже?! — полковник вирішує не вимикати режиму нишпорки. Розглядає дівчину зацікавлено. — Он ти яка! Врешті познайомимося, невловима ти наша! З’являєшся не тоді, коли потрібна, а коли запитань до тебе майже не лишилося…
— Галино, прощавай! — врешті подає голос пані Жадкіна.
— Ні! Тут я вирішую, з ким прощатися! — полковник уїдливо дивиться дружині у вічі, знову переводить погляд на дівчину.
— Перепрошую… — каже Галя насторожено, наче йде по крихкому льоду. — Ви не знаєте, де Андрій Іванович Чорнобай?
— Знаємо! — полковник уважно відстежує реакцію Галі. І пані Жадкіна очей не зводить. Галя дивиться на Фелікса Аскольдовича з надією і очікуванням, бо слів надто мало! Інформації замало. Чому він мовчить? Одного слова «знаємо» недостатньо! Так кажуть, коли щось чекають навзаєм?