— Він у коханки? — питає дівча непевно.
— У якої коханки?! — роздратовано дивується пані Жадкіна.
— Не знаю. Так кажуть…
— Ні! Він не у коханки! — каже полковник.
— А де? Чому ви не говорите, де він?
— Хочу спочатку зрозуміти, що ти готова віддати заради свободи Чорнобая!
— Андрій Іванович у тюрмі?
— Чому ти робиш такі висновки? Знаєш про Чорнобая щось погане? Наркоман? Фетишист-збоченець? Ґвалтує неповнолітніх? Га?!
Юлія Володимирівна кидає на полковника швидкий презирливий погляд, відвертається, із відразою кривиться. Жадкін усе бачить! Усе складає у велику скриню свого терпіння. Відреагує, коли вважатиме за потрібне!
— А які висновки я маю робити? — каже Галя полковникові. — Ви — з поліції. Знаєте, де Андрій Іванович, і кажете, що він не на свободі. Він… у тюрмі?
Жадкін хитає головою: ні, ні!
— Ні?! — перепитує Галя.
— Ні, ти не ставитимеш мені своїх дурних запитань! — кричить пан Жадкін. — Ти не відповіла на мої недурні!
— Так питайте!
— Вже запитав! Що ти готова віддати заради свободи Чорнобая?!
Галя дивиться на полковника приголомшено, на мить опускає очі і кидає швидкий погляд на хазяйку «Белли». Знову опускає очі долу.
— Все… — каже врешті тихо, але впевнено.
— Все?! — полковник регоче, та не істерично, скоріше — із заздрістю, бо просте слово «все» звучить так щиро і беззастережно — не повірити неможливо. — Все?! — повторює хижо. — А що в тебе є?!
Дівчина мовчить, знизує плечима, бо геть губиться, наче вона — канатоходець і вже пройшла пів шляху по непевному канату, що натягнутий над прірвою. Та то пусте, що непевний.
Половину здолала і далі зможе! Та пан полковник спитав: «А що у тебе є?!» — і стало зрозуміло: далі й кроку не зможе ступити над прірвою.
— Не знаю. Все є. Нічого більше мені не потрібно.
— Гроші з кейса віддаси? — полковникові набридає гратися. Підходить до Галі впритул, хапає за підборіддя, дивиться в очі.
— Немає у мене тих грошей! Немає! І де вони є — не знаю! Я б сама до поліції пішла, якби хоч щось про ті гроші знала!
— І чому? — питає пані Жадкіна.
— Через ті гроші — стільки горя! Тьома мені сказав: Юрка, який мене підвозив, убили. А за що?
Жадкін вибухає: втома і нерви даються взнаки. Відштовхує Галю.
— Ти знову мені запитання ставиш? До тебе ще не дійшло?! Я тут запитання ставлю! Забирайся, дурепо! Пішла звідси!
Галя тремтить біля дверей.
— Не піду! Ви ж не сказали, де Андрій Іванович!
— А-а-а! Та ти без голови, так?! Нариваєшся?!
— Скажіть: де він! — вперто повторює дівчина.
— Затриманий! — із несподіваним агресивним задоволенням плює словами в бік Галі Юлія Володимирівна Жадкіна. — За зберігання наркотиків!
— Можна його побачити? — Галя дивиться на полковника, очі наповнюються сльозами.
— Стаття триста сім! Від чотирьох до восьми! — ще агресивніше відповідає пані Жадкіна, хутко підбігає до дверей, розчахує їх різким рухом. — Пішла звідси!
Галя підходить до дверей. Пані Жадкіна не витримує: штовхає Галю у спину, і щоби хоч якось приховати напад несподіваної люті, одним різким рухом зачиняє за дівчиною двері. Нервово йде до столу, знаходить сумку, у сумці — люстерко. Вдивляється у власне обличчя лише для того, аби хоч якось повернути собі контроль… над собою ж.
Полковник спостерігає за дружиною прискіпливо.
— Серйозно? — каже врешті. — Стаття триста сім?
— Що тебе дивує, Феліксе? — вже контрольовано відповідає пані Жадкіна. — Відповідальність за оборудки з наркотиками дотична до сфери нашої діяльності. І я вивчаю навіть дотичні небезпеки.
— А я думав, то — про розширення нашого бізнесу…
— Можливе все! Це твої слова, — пані Жадкіна остаточно повертається у звичну колію.
Та полковник хоче підтвердження! Заглядає дружині у вічі.
— Більше не просиш звільнити Чорнобая?
— Ні, — відповідає Юля після паузи.
Пауза здається полковникові задовгою. І коли дружина пропонує пообідати разом, пан Жадкін лиш супиться і рушає до дверей.
— Сама! — кидає. — Звикай вже хоч щось робити сама! У житті згодиться!
У лікарняній палаті нардепівський помічник Льоня Бурсак прийшов до тями від запаху смачного курячого бульйону.
Важко, з болем розплющив очі і тої ж миті із жахом усвідомив: краще не рухатися, бо знову відключиться від болю. «Сука… Що він зробив зі мною?!» — заплакав подумки, згадавши тьмяні підсліпуваті оченята Гашинського, які від гніву не яскравішали, не ставали більшими, контрастнішими. Навпаки! Коли нардеп впадав у гнівну істерію, його оченята ставали суцільними сірими свинцевими цятками, схожими на голівки цвяхів. Перед очима у Льоні й досі стирчали ті цвяхи…