Вже біля п’ятиповерхівки, де мама орендує скромну двокімнатну хрущовку, Галя намагається згадати, коли востаннє бачила маму. Частіше клала гроші мамі на картку, ніж їздила до неї.
— На Новий рік заїжджали з вітаннями, — згадує врешті. І раптом розуміє, що востаннє говорила з мамою ще наприкінці лютого.
— Матінко… — лякається, біжить до п’ятиповерхівки. Все ж добре? Хай усе буде добре!
Мама відчиняє двері і не усміхається радісно: донечко! Знічується неприховано, запинає халат на грудях, і Галя відзначає, що мама схудла.
— Мамо?..
Мама швидко бере себе в руки, щиро обіймає Галю.
— А де Тьома? Чому сама?
— Попліткувати з тобою по-дівчачому хочу. От і приїхала одна.
Мама веде Галю на кухню, до столу: чай, сухі бублики, а можна і бутер з ковбаскою. Мама продовжує говорити, та увагу доньки привертає невелика коробочка на підвіконні. Тільки здалеку не роздивитися, що на ній написано.
— А робота? — чує Галя мамин голос. — Тьома казав: ти нині така зайнята.
— Вже звільнилася! А ти як?
— Нормально, доню! Краще скажи, що за секрети дівчачі? Ти вагітна?
— Ні! Не думаю. Завтра поговоримо, добре, мамо?
— А ти й заночуєш у мене сьогодні?
— І не тільки сьогодні.
Мама гірко зводить брови.
— Доню… Що сталося? У твоїй сім’ї — негаразди?
Галя не відповідає. Саме цієї миті Галя підходить до підвіконня і бачить на ньому упаковку з таким знайомим експрес-тестом.
— Мамо! — вигукує так перелякано, що мама замовкає. — У тебе ВІЛ?
У мами ВІЛ…
Усі біди і печалі відходять на десятий план, зникають у безкінечному просторі: нема нічого, крім однієї біди, що, здається, заступає цілий світ. Та то тільки здається, бо в тій одній біді людина — не одна.
Галя не плаче, хоча всередині захлинається від ридань маленька нажахана дівчинка. Уперто обіймає маму обома руками, притуляється до неї і слухає уривчасту гірку оповідь. Узнала про хворобу випадково майже три роки тому. Якраз тоді, коли Галя до Тьоми переїхала. Підрядилася у лікарні прибирати, і одного дня туди приїхали співробітники благодійної організації, які цілий день безплатно і анонімно перевіряли людей на ВІЛ. І маму умовили проколоти пальчик…
— Порядними людьми виявилися. Нікому не повідомили, що я хвора, а мені контакти лікарів дали. Брошурки про СНІД. І свої контакти лишили.
— Чому ти мені не розповіла, мамо?
— А нащо, Галинко? Щоб серце рвала? Нікому не можна казати, бо заплюють і зі світу зживуть. Без роботи залишуся, без копійки, ще й з квартири хазяйка вижене! І куди мені тоді? У бомжихи записуватися?
— Маячня.
— І сама знаєш, що я права.
Галя мовчить, та потім додає:
— Так, ти права. Люди не пожаліють.
— Я звикла… мовчати.
— А де заразилася, мамо?
— Жодного уявлення не маю, доню. У стоматолога була, щеплення від грипу робила. І уколи краси у «Беллі». Пам’ятаєш, як Юлія Володимирівна мені особисто ті уколи робила? Мезотерапія?
— Мезотерапія…
— Роки три тому. Так?
— Більш як три роки.
— Значить, і у вашій «Беллі» могла заразитися?
Галя знизує плечима, міцніше обіймає маму.
— Тьомин тато… Пам’ятаєш його? Андрій Іванович. Дав мені контакт одного дуже класного спеціаліста, який спеціалізується на лікуванні хворих на ВІЛ.
— Нащо?
— Так… вийшло. Потім розповім. Ми завтра ж зв’яжемося з ним! Добре, мамо?
Мама світло усміхається, вивільняється з доньчиних обіймів, та лише для того, аби самій обійняти її.
— Я не здаюся, доню, всі ці роки борюся. Скажи, як твої справи?
Галя схлипує, схвильовано дивиться на матір.
— Так за татом скучаю! — признається несподівано навіть для самої себе.
Частина п’ята
Гроші кличуть. Одних — заробляти, других — брати, третіх — красти, і всіх — жадати. Зникла з кейса готівка розбурхала активність усіх, хто знав про неї. Найбільш дієві і ниці скористалися надзвичайною подією як приводом підняти пласти інших грошей, хтось встиг на тому тлі з’ясувати стосунки чи врубати свій особистий соціальний ліфт, а хтось помер сам чи загинув лютою насильницькою смертю. Та оскільки самих грошей у результаті так ніхто і не знайшов, на початок квітня історія про зниклий з готівкою кейс самим учасникам подій стала нагадувати нереальну казочку, яка за жодних умов не могла б статися у реальності. І все ніби вляглося… І події, і емоції. І навіть мрії.