Нардепа Ореста Валерійовича Гашинського обслуговували кілька столичних адвокатських контор, тому він не здивувався, коли одного дня двері камери розчинилися і він побачив Антона Черпака зі шкіряним портфелем у руці. Було діло, адвокати Черпака не раз рвали горлянки, захищаючи бізнес-інтереси Гашинського.
— Запізнилися, пане Черпаку! — кинув юристу із викликом. — Ваші конкуренти виявилися спритнішими. Вже дві контори взялися довести мою повну невинуватість!
— Я тільки-но від них, — відповів Черпак спокійно. Поклав портфель на хитку табуретку. — Пояснив, чому їм варто відмовитися від вашого захисту.
Гашинський насторожився. Недобре примружив тьмяні оченята.
— Що треба?! — процідив.
— Все, — відповів Черпак.
— Пішов у дупу! — визвірився Гашинський.
Черпак незворушно дістав із портфеля кілька документів із фото. Демонстрував-коментував.
— Це — громадянин Гаваненко. Не забули, як буцали його? Зразків вашого ДНК — по всьому тілу вбитого. І знаєте, чому я так настирливо акцентую вашу увагу саме на цій справі? Я ж міг поговорити і про вбивство громадянина Консуматенка у селі Христопратівка. Чи, приміром, міг би дорікнути вам тим, що після ваших катувань у лікарні померла ще одна людина — ваш помічник Леонід Бурсак. Але — ні! Я чомусь веду з вами розмову саме про смерть якогось там громадянина Гаваненка. Не здогадуєтеся чому?
Гашинський мовчав. Виїдав Черпака лютим поглядом.
— Так я вам сам скажу! Бо справи про вбиства Консуматенка і Бурсака ще можна притримати. І залежно від вашої поведінки дати їм хід чи навпаки закрити. А от справу про смерть Гаваненка вже ніхто не зупинить, якщо ви на це сподіваєтеся! І ніхто вас не захистить! Крім мене, звичайно! Я вас захистити зможу!
— І як?
— Гарантую вам приземлення на м’яку фінансову подушку десь за кордоном, але за це доведеться дещо віддати у рідних краях.
— А якщо я скажу «ні»?
— Сидітимеш до смерті, Гашинський! За три вбивства! Бо тоді справи про смерть Консуматенка і Льоні Бурсака нам точно згодяться! І в результаті ти однаково все віддаси! — відповів Черпак. — І що я тобі тут розказую?! Ти сам знаєш, як це робиться!
— У дупу! Йдіть усі в дупу, покидьки! — заверещав Гашинський. — Не віддам! Виродки! Країна кінчених дебілів! І ви ще хочете в Європу?! А в дупу? В країні — війна, а вони, падли, нормальних людей щемлять!
— Ти гірший війни, Гашинський!
— У дупу! Пішов у дупу, козел!..
Дві події останніх днів мали би підхопити Юлію Володимирівну Жадкіну під білі рученята, всадити верхи на коня-переможця, прикрасити голову короною і тицьнути в руки батіг і пряник, бо підле падло Гашинський втік за кордон, а три аптеки Жадкіних повернулися до колишніх хазяїв. Алілуя?
— Не знаю. Що з того? — Юлія Володимирівна Жадкіна з подивом вдивлялася у власне відображення у дзеркалі, бо і сама хотіла б зрозуміти, чому не радіє. Може, тому що у її житті знову з’явився Андрій Чорнобай, і як Юля не намагалася викинути з голови думки про нього, нічого з того не виходило. Андрій не йшов! А Юлі і виплакатися про те нема кому!
Не могла про свої сердечні справи говорити, чужими пробувала розрадитися, бо шукала аналогій, сподівалася.
— Женю! Кажуть, ти вкрала чоловіка у Галини Чорнобай? — спитала масажистку Лисицю, коли та зайшла до кабінету хазяйки «у дуже серйозній справі».
— Не крала! Я Галі ще на її весіллі призналася, що тащуся від Тьоми. Чесно!
— Що за часи? Хіба немає для описання любові інших слів, крім тащуся? — гидливо спитала пані Жадкіна.
— Та по цимбалах, як називати, Юліє Володимирівно! Чесно! Мене бісять ярлики: оце любов, а це — не дуже!
— А що ти сама називаєш любов’ю, Женю?
— Кажу ж: не хочу без нього! Можу! Чесно! Але не хочу! І, знаєте, якщо не хочу, то й не буду! Можу собі дозволити! Бо я Єва.
— Єва? Про що ти в біса?
— А що незрозумілого? Сама собі мужчину обрала! Сама його спокусила і завоювала. І тепер мені насра… Вибачте! Тепер мені наплювати на ці дурні правила: що мужчина повинен утримувати жінку, таке інше. Така маячня, аж смішно, їй-богу!