— Чуєш, діду! — стукнув у скло з боку водія.
Дід поважно відклав книгу, опустив скло.
— Де ти так довго ховався, стригунець?! — спитав.
— Ви, діду, бачу, несповна розуму, — Консуматенко пішов на контакт, як у болото впав. — Який я вам стригунець?
— Ясно, не той, що кінь. Той, що чуже стриже!
— Не розумію! Це ви, діду, зараз про що? — насупився.
— Про те, дурнику, що час тобі тікати з Хмельницького! І не на своїх двох! На автівці.
— Чого це?
— Та того! Давай вже! Не стій, рухайся! Біжи і принеси оті свої п’ятсот єврів. Так і бути! Продам тобі щасливу жабку…
— Це ви, діду, так своє зелене корито називаєте? Щасливою жабкою?! А при народженні їй яке ім’я дали? Що це за тарантайка взагалі: «форд», «опель», «дача»? Її де зібрали? У Румунії чи в гаражі у Василя?!
— Дурний ти, ще й тупий! — сказав дід. — Перед тобою славетний «Остін Міні Купер Ес» тисяча дев’ятсот сімдесятого року випуску! І тобі, гімнюк ти, дуже пощастило!
— У чому?
— Що матимеш жабку! Вона удачу приносить.
— Файно брешете, діду, та не допоможе! Не куплю я ваше корито! Я ж не йолоп!
— Собаки брешуть, а я правду кажу. Хто собі жабку придбає, до того удача приліпиться і хвостом за ним ходитиме. Вестиме до кінця по тому шляху, який людина вибере.
— Аби вона удачу приносила, ви б її не продавали! — Консуматенко усміхнувся придуркувато: впіймав діда на брехні!
— Мушу продавати! — спокійно відказав дід. — Бо мене вже жабка до фіналу мого шляху привела. А вона коли місію виконає, то враз стає своєму хазяїнові тягарем, ніби вимагає: віддай мене тому, кому удача у пригоді стане, або тому, кому гірше за тебе!
— Та невже?!
— Слухай, йолопе! — розізлився дід. — Досить балачок! Біжи уже по свої єври! І пам’ятай: ти не просто суперавтівку купуєш, а ще й суперсейф, бо нікому і ніколи не спаде на думку в багажник іржавої жабки залізти.
Ох, що той дід знав?! Юрко Консуматенко тільки поскладав до багажника поцуплене у вчительки барахло, тільки сів за кермо брудно-зеленого іржавого «міні-купера», як подзвонив сусід і дружбан Карл Бергер, який, хоч і народився німцем, під час посиденьок з Юрком віддавав перевагу горілці перед пивом. Торохтів: мєнти у тебе, мєнти, і ніхто не знає, де ти є! А ти де?
— У Польщі курячі лапи перекручую на собачі консерви! — збрехав Юрко і рвонув на жабці до Києва.
І все — як по маслу. Поліція не зупиняла, у монастир прийняли одразу, хоч Юрко знав: то непроста справа — у послушники записатися. За три тижні у Божому домі встиг обслідувати келії сусідів. Тирив у них потроху, виносив з монастиря, складав до багажника щасливої жабки, яку припаркував у тихому провулку неподалік. В один із днів зідзвонився із козелецьким знайомим свого знайомого на прізвисько Гавана, і той без проблем погодився скупити не тільки все, що Юрко Консуматенко поцупив у рідному Хмельницькому, а й крам божих людей з монастиря. Казав: «Приїжджай! Усе зробимо!»
Давно Юркові так не щастило. Аби не почуватися невдячним, навіть став вечорами бурмотіти молитви: мовляв, дякую всім святим за те, що в світі є прекрасна машина «Остін Міні Купер Ес» тисяча дев’ятсот сімдесятого року випуску, яка приносить своєму хазяїнові удачу!
— І дідові дякую за те, що стрівся на моєму шляху разом із жабкою! Я її тепер до смерті нікому не продам! — затявся, наче до смерті — вічність. А — хіба?..
— Отче! — голос старенької повернув послушника до реальності. — Ви, певно, теж гарний син. Бо поганий син не може бути хорошою людиною, а ви — хороша людина, раз не відмовили у допомозі.
— Давайте вже погану людину роздивимося, — відповів Консуматенко напружено.
Хазяйка підвела послушника до вікна у вітальні, обережно виглянула з-за портьєри, вказала пальцем на чоловіка, що стояв у глухому куті скверика. З квартири жінки його і справді можна було прекрасно роздивитися: на вигляд років тридцять, високий, міцний, м’язи натреновані, коричнева шкіряна курточка, бейсболка. Хазяйка щось схвильовано говорила, та Консуматенко не чув. Кивав для годиться, бо — на своїй хвилі. У скронях пульсувало: а далі що? До цього дня обносив лише порожні квартири. Зазвичай відмикав замки на дверях, іноді через вікно потрапляв усередину.
На автоматі оглянув вікно, біля якого стояв разом зі старою, — не пластик, дуб міцний. Потягнувся до кватирки, аби дати собі ще хоч трохи часу, хоча вже знав, що робитиме.
— Душно тут у вас, — відчинив кватирку. Повернувся до бабці всім корпусом.
Глянула на послушника здивовано.
— Ви би поспішили до грішника, отче!
«Точно, треба спішити», — стрельнуло. Вхопився за край важкої портьєри, смикнув щосили, відсікаючи від кімнати білий світ, та вийшло не дуже: цупка тканина перекосилася, лишила для світла знадвору вузьку смужку.