— От же сука! — не знати кому, бо так розгубився, аж — сльоза. І сам собі: та думай, Юрку, думай, бо просто тирлуватися біля автівки — ще гірше! Скоро на тебе озиратися почнуть!
— От же сука! — геть засмутився, посунув провулком. Недалеко відійде! Тільки для того, аби не привертати уваги людей, що вони ніби з-під землі повиростали: і все більше їх у тихому провулку, все більше! Метрів за п’ятдесят зупиниться, ніби йому зателефонувати треба, озирнеться на жабку: чи в порядку?
За п’ятдесят метрів не зупинився, тягнув ноги й далі, бо раптом згадав послушника Тараса Подоляка з Тернопільщини, з яким потоваришував у монастирі. Був у Тараса «пунктик»: обливався холодною водою у дворі щоранку. І хоч там дощ падає, сніг, завірюха — однаково дурник пнеться, хоч і тремтить щоразу від холоду, як те гілля на вітрі!
— Тарасе, нащо ти так над собою збиткуєшся? — спитав його раз Консуматенко.
— Бо істинно вірую у Господа нашого, — відповів Подоляк, пояснив: дав обітницю мордувати себе льодяною водою щодня на підтвердження віри, бо вірить, що Бог його врятує, не дасть захворіти і померти. Тож тепер не має права хоч день пропустити, бо то буде ніби сумнівом, ніби фактом, що не вірить, вагається.
— Господь випробовує міцність моєї віри, — сказав тоді Подоляк, а Юрко Консуматенко ті слова нині згадав.
Збудився. Точно! Так і є! То вищі сили, а може, і сам Бог випробовують Юркову віру у дідові пророцтва про недоторканність багажника «міні-купера».
— А я вірую! Істинно вірую, що дід не збрехав! От піду зараз, і ніяка сука до моєї жабки навіть на кілометр не підійде! — завівся, крок — ширше. Все буде — супер! І тільки одна істерична думка рибиною без води: а раптом…
До монастиря повернувся ще до опівдня. По-тихому перевдягнувся, сховав закривавлений підрясник, щоби випрати його вночі, коли всі поснуть.
— Шкода, сам не можу сховатися, — занервував, бо напруга зашкалювала, — ані вдихнути, ані видихнути! — та для якого-не-якого алібі мав бути на видноті, посеред інших послушників. На автоматі виконував звичну роботу, рухав руками-ногами, та мозок виїдала лише одна думка! «Йолоп! — бідкався. — Який же я йолоп! Нащо ж я покинув у багажнику кейс і сумку?! Який у тому сенс?! Віру перевірити вирішив? Та чи я геть хворий, що утнув таке безглуздя? Козел я! Мене Бог точно покарає за таку дурню! От щоби я був здох! Завтра прийду до жабки, відкрию багажник, а він порожній!..»
Перед очі — порожній багажник. Дідько! Аж би заволав чи зірвався і побіг у тихий провулок, та відчуття самозбереження затуляло пельку, змушувало і далі на автоматі рухати руками-ногами, підбадьорювати себе:
— Все буде добре, у мене ж фарт тепер.
Коли впав вечір, навіювання вже не допомагали. Разом з іншими послушниками сидів за столом у трапезній, механічно колупався ложкою у тарелі, та думав лише про одне: що б такого вигадати, аби здиміти з обителі, збігати у тихий провулок і перевірити багажник іржавого «міні-купера»? Що?! Вкотре спробував підхльоснути власну вигадливість чітким запитанням, та лише зрозумів: не можна зараз за жодних умов з монастиря виходити. Надто підозріло!
Од відчаю кинув ложку в таріль, затулив лице долонями і, як не намагався стримати безсиле роздратування, не зміг — прорвалося істеричними, невтримними, майже неконтрольованими риданнями.
— Господи! За що?! За що?! — голосив крізь сльози, і як браття не випитували у Консуматенка, що за гіркі думи стали причиною тих чистих сліз, лише хитав головою, мовляв, облиште мене наодинці з моїми гіркими думами. Браття змилосердилися, не чіплялися, лиш пообіцяли помолитися за Юрка. І не збрехали, бо вночі, коли Консуматенко врешті виправ закривавлений підрясник, підкинув його до монастирської пральні, опісля ніяк не міг заснути і від того тинявся коридором, то чув, як у своїх келіях моляться браття.
Увесь наступний день послушник Юрко Консуматенко виглядав так, наче не просто загубився у нескінченному віковому лісі, не тільки втратив компас, усі запаси їжі і води, а й лишився рук-ніг, зору, слуху і будь-якої надії на спасіння. Сидів, як прибитий, на лаві під розкішним голим дубом, чіплявся очима за землю.
— За що?! За що то мені? — все повторював.
Під вечір упав на коліна перед настоятелем, попросив дозволу і благословення піти з монастиря, щоби не тут, не в обителі, не у дружньому колі братів, а у складному і суперечливому світському житті стати більш міцним у вірі і лише після такого непростого випробування повернутися до обителі.
— …Бо обливаюся сльозьми від того, що раптом усвідомив: посеред братів дуже просто вірою пишатися, а от робити те саме поза межами монастиря складніше. Маю той відповідальний шлях пройти, — брехав зі щирим хвилюванням. — Відчуваю, що Господь того від мене вимагає.