Повернув до АЗС на виїзді з міста і навіть зрадів, що заправника кудись занесло: краще сам вставить пістолет у бензобак, ніж чужа людина буде поряд крутитися й у вікна автівки заглядати. Пішов до будівлі АЗС платити за пальне, а коли вийшов назовні, то побачив: дівчина з котом на руках стоїть біля «міні-купера», схвильована, розгублена.
— Скоріше, прошу, скоріше! Мурчику геть погано! — гукнула Юркові.
А тут звідкілясь і заправник, чорти б його взяли! І чорний, як ніч, великий «ленд ровер» до АЗС під’їжджає… Та вони знущаються чи то просто чергове випробування Юркової віри у діда-віщуна?
Консуматенко збудився, завівся. Швидко йшов до дівчини.
— Нащо ти притискаєш кота до себе? Ти ж тільки гірше робиш! Поклади його на заднє сидіння і поїхали скоріше до ветеринарів! — сказав, бо не хотів бачити гидоту, яка йому спину пошкрябала! Хай на задньому сидінні теліпається.
Дівчина не протестувала. Лиш повернулася до заднього сидіння, простягнула руку, аби притримувати Мурчика, і скільки їхали від заправки в бік Броварів, не зводила з нього очей. У дзеркалі заднього огляду ще виднілися вогні столиці, коли дівчина раптом схлипнула, повернулася до Консуматенка і прошепотіла:
— Зупиніть…
Позаду — Київ, попереду — Бровари, між ними кілька кілометрів темної від лісу на узбіччях траси. Вітер розгулявся. Вночі рвав повітря на короткі жорсткі шматки, шмагав ними, ніби віниками: по лісу, по самотньому «міні-куперу», що застиг при дорозі з увімкненими фарами, по людях.
Консуматенко не помічав вітру. Стояв біля автівки, ледь стримуючи лють, спостерігав за дівчиною: під деревом на узбіччі голими руками рила у мерзлій землі ямку, а те мертве падло, для якого вона пальці калічила, лежало у салоні, у кривавому блювотинні, бо ним і закінчилося котяче життя. «Таки харконув мені кіт у душу! — злився Консуматенко. — Спеціально попсував салон! Помстився, козлина!»
Дівчина закінчила рити яму, дістала кота з автівки, понесла в останню путь.
— Чуєш! — гукнув Юрко дівчині. — Кидай вже його та поїдемо! Відвезу тебе.
— Куди?
— Куди тобі треба, туди й відвезу.
— Мені нікуди не треба, — поклала кота в яму. Вже почала засипати землею, та Консуматенко раптом підскочив, вхопив дівчину за руку: зачекай!
— Ошийник з нього зніми! — сказав, хоч і сам не розумів, нащо те робить.
— Не треба.
— Треба! Він же — домашній. Хтось шукає його. Можна розмістити у соціальних мережах фото ошийника, пошукати хазяїв.
Головою захитала:
— Ні! Ні... Я цим не займатимуся.
— Я займуся! — збрехав. Зняв таки з кота ошийник, і тільки тепер усвідомив, чому так вчинив: дуже вже розізлився, що кіт салон автівки кривавою юшкою заблював. Хотів відібрати у кота ще хоч щось, крім життя. Хоча б ошийник.
Запхнув ошийник у кишеню. Загорнув ямку землею.
Дівчина так і сиділа навпочіпки біля свіжої могилки, лиш підвела на Консуматенка блакитні мокрі очі.
— Ви — добра людина, — мовила.
Консуматенко скривився, наче лимонів повен рот.
— Таку фігню несеш, аж матюкатися хочеться! Що за маячня? — роздратувався, завівся. — З чого ти взяла, що я — добра людина?! І чому ти взагалі вирішила, що бути доброю людиною — то правильно і чесно?! Бо ти ж мене похвалити хотіла, так? Не образити ж?
— Ні. Не образити…
— Значить, похвалити?
— Так. Похвалити.
— Так я не зрадів! Навпаки! Для мене твоя похвала — як ляпас!
— Вибачте!
— Зараз трахну тебе прямо поряд із цією могилкою, оце і буде твоє вибачення.
— Я вам того не дозволю.
— Хіба?!
— Не дозволю, бо не хочу вам біди.
— Якої ще біди?!
— У мене ВІЛ.
— Що у тебе?!
— ВІЛ. Вірус імунодефіциту людини.
Консуматенко зиркнув на дівчину недовірливо та на кілька кроків відступив. Присів на повалене дерево у метрі від могилки, довго супився.
— Шльондра? — спитав врешті зі співчуттям.
Дівчина захитала головою: ні…
— А — де тоді?..
Плечима знизала: хтозна. Усміхнулася гірко.
— Я загадала: якщо Мурчика вилікую, то і сама житиму. Бо якщо поряд із тим, хто в біді, є хоч хтось один, то вже більше наснаги, віри більше, надії. І я придумала: буду з ним поряд, він одужає, і вже він буде поруч зі мною. Розумієте? А він… помер. І я теж скоро помру.
— Так ти забобонна?