Знову плечима знизала: хтозна.
— Я нині про себе знаю лише, що я — зовсім сама. Нікого поряд немає.
Консуматенко відчув, як співчуття розповзається по шкірі мурахами.
— А батьки? Друзі? Хлопець у тебе є?
— Не розпитуйте. Геть уже не хочу говорити. Ви собі їдьте.
Консуматенко насупився, зиркнув на дівчину.
— Я собі поїду, коли захочу! Теж мені командирша! Краще скажи, як тебе звати.
— Галя, — прошепотіла ледь чутно.
— А я… — Консуматенко вже відкрив рота, аби збрехати — він Тарас! Тарас Подоляк, та всередині щось перемкнуло, бо язик своє ляпнув.— Я — Юрко. І давай на «ти». Домовилися?
— Добре, — підвелася, дивилася на Консуматенка. — Їдь собі, Юрку. Дякую за все. І не ображайся, що назвала тебе доброю людиною.
— Вже забув!
— Добре…
— Знову тобі добре?! А що доброго? Досить нам уже тут стирчати! Ходімо в автівку, Галю. Треба хоч трохи салон відчистити від котячої агонії та вже їхати.
— Куди?
— Тобі не однаково?
— Не хочу туди, де люди.
— А що краще? Отут посеред лісу між містами зависнути? Поїхали, кажу! Де сподобається, там і вийдеш. Не триматиму.
Ніч вимела з траси не тільки людей, а й автівки. Ніщо не заважало навколишній темряві набиратися природної величі і могутності: шурхотіла гілками дерев, стогнала криками нічних птахів, кидала на асфальтівку торішнє листя з узбіч так нахабно, наче намірялася перекинути все, що наважиться з’явитися на шляху. «Міні-купер» тремтів від бокового вітру, та не здавався йому: кліпав жовтими фарами-оченятами, вперто просувався порожньою трасою в бік Чернігова.
Консуматенко тримав кермо, косував на дівчину: сиділа праворуч, на пасажирському сидінні, спустошено дивилася у нічну чорноту, та здавалося — сама наповнена безжальною невідворотною чорнотою і вже нічого не може з тим вдіяти, лише здатися і померти.
«Шкода її, — подумав. — Така ніби нормальна. Тварин любить…» Згадав кота, вир приголомшливих подій, які сталися з ним протягом лише одного дня п’ятого березня. Оце він набрався багатства! На все життя вистачить, якщо економити. Та економити не хотілося, тому вирішив — на пів життя вистачить, тобто років на… Задумався. А скільки то — половина його життя? Де точку відліку шукати? Може, є сенс спиратися на тривалість життя батьків-дідів? Якщо так, то жити Юркові не більше років шістдесяти. Віднімаємо ті двадцять шість років, що вже прожив. Лишається йому жити — тридцять чотири роки. Дідько, мало! «Та все ж більше, ніж дівчині!» — подумав злостиво.
Глянув на Галю, ніби вибачитися хотів, та несподівана думка змусила напружитися, насупити брови, бо перед очі Консуматенку — дід. Хитав головою роздратовано, наказував: «Віддай дівчині автівку! Магічна жабка їй життя врятує! Ти ж уже наївся аж через край! Хіба ні? Я ж казав тобі: щасливу жабку слід віддати тому, кому гірше за тебе! Так чому б не Галі?..»
— Ага! — так психонув, аж пробурмотів уголос. — Зараз! Сам так п’ятсот єврів з мене зідрав! Старий козел…
Галя не зважала: не ворухнулася, не повернула голови в бік водія. Сиділа каменем, лише очі — вологі…
Консуматенко вчепився у кермо, аби не виказати раптового гніву. Що за фігня? Чого це він має щасливу автівку комусь віддавати? Йому он теж мало жити лишилося! Багатства, яке у багажнику лежить, теж замало! Він його за рік витратить, аби закласти фундамент майбутнього благополуччя: хату біля моря купить, човен, дівчину, собаку, може. А далі — що? Лапу смоктати? Е, ні! Жабка його ще не довела до кінця шляху! Зарано її віддавати! А якщо і не зарано, однаково не віддасть! А щоб дід не приходив у снах і не довбав, Юрко може дівчині щось приємне пообіцяти. У далекому майбутньому.
— Чуєш, Галю! Я оце подумав! Тобі стимул потрібен! Такий крутий стимул, щоб ти заради нього захотіла вилікуватися!
Мовчала.
— Думаєш, просто так язиком ляпаю? Спокійно, дівко! У мене є для тебе джек-пот! Ну! Питай! Що за джек-пот?!
— Що за джек-пот? — прошепотіла Галя.
— Наступного разу, коли ти побачиш оцю прекрасну тачку, якою я зараз керую… Ти знатимеш, що всі мої мрії здійснилися і що я залишив для тебе крутий стимул, який допоможе тобі вижити і послати всіх до дідька!
Мовчала.
— Галю, дістала! — психонув Консуматенко. — Питай: що за стимул?
— Що за стимул, Юрку?
— Неймовірне багатство! Я його під сидіння покладу. Отам і знайдеш! Що треба казати, Галю?
— Дякую?
— Ти таки дурна! Я би спитав: що за багатство?! А ти — дякую!
Не відповіла, лише знизала плечема. У салоні зависла важка тиша. Консуматенко зиркнув на дівчину роздратовано.
— Чого мовчиш?
— Бо і без слів усе зрозуміло.