Налив собі.
— Дідько, це — пастка! Я у пастці! Навкруги — козли! А найбрудніша козлиха — Галя! Так підставила! — випив те, що налив. Знову налив.
Вранці від пляшки віскі лишилася тільки пляшка, а від Тьоминої впевненості побачити світло в кінці тунелю — тільки роздратованість вранішнім сонцем: сходило, сліпило очі.
— І сонце — сука!
Віджбурнув порожню пляшку, заходився нишпорити по кишенях: раптом там завалялися двісті гривень чи п’ятсот, що Тьома про них забув! Він… сходить у клуб! Поставить… останні гроші! І… неодмінно виграє! Десять тисяч! Сто…
І тут задзвонив Тьомин мобільний.
— Хто?! — істерично вигукнув у трубку.
— Тьомо? — почув голос батька. — Привіт, синку. Як справи?
Алкоголь ще не покинув організму майбутнього психолога, тому він не одразу прорахував: дзвінок — той самий вихід, який він шукав усю ніч. Збудився, кричав, бризкав слиною:
— Справи?! Тобі цікаві мої справи, тату? Це ти у всьому винен! Якби не ти, сьогодні моє життя склалося б зовсім інакше! Та ти не дав мені шансу!
— Тьомо…
— Що «Тьомо»?! Ти покинув нас з мамою, коли мені виповнилося всього дванадцять! Я пацаном був! Недосвідченим, вразливим, беззахисним!
— Тьомо, що сталося?!
— Що сталося? Я — смертельно хворий! Смертельно, ти мене почув?! Мені терміново потрібні гроші на лікування. І щоб нормально жити! — Тьома Чорнобай прокричав останню фразу, замовк. «Усе правильно! — промайнуло яскравим ліхтарем у темряві. — Хай платить!»
Тато мовчав. Тьома напружився.
— Тату!
— Я виїжджаю до тебе!
— Ні! Цього ще тільки не вистачало! І мамі не кажи нічого! Нащо мені ці сльози?! Я думав, ти запропонуєш справжню допомогу! А ти натомість приїхати до мене хочеш?!
— Та заспокойся, синку! Кажи! Скільки грошей потрібно?
Тьома усміхнувся, розслабився. Пішов до дивана: розвалився.
— Я зараз серйозне обстеження проходжу. Мінімум — тисяча євро потрібно тільки на обстеження. Потім лікарям, на курс лікування. Думаю, тисяч п’ятнадцять! У євро! Це — для початку і просто зараз!
— Сьогодні ж гроші будуть на твоєму рахунку.
— Тату! — відповів Тьома із надривом. — Ти підвищив мої шанси вижити!
— Та що сталося, Артеме? — повторив Андрій Іванович Чорнобай. — На що ти захворів?
Тьома аж посміхнувся: недарма, як припарений, усю ніч в Інтернеті читав про ВІЛ-СНІД. Ноутбук он і досі стоїть відкритий, на екрані — інформація про заразу.
— Спочатку температура підвищилася. Я думав: звичайний ГРВІ! Пішов до лікаря, бо мені довідка для універу потрібна була. А він каже: ого, лімфовузли збільшені, якийсь висип незрозумілий. Питає: слабкість є, головний біль? Кажу: ледь ноги пересуваю. Він каже: треба терміново обстежуватися, бо ваш стан нагадує гострий ретровірусний синдром.
— Це що?
— Це — СНІД, тату! — Артем підхопився, присів біля ноутбука, вдивлявся у статтю про ВІЛ-СНІД.
— Артеме, ти жартуєш?
— Ти дослухай спочатку! Бо я лікарю теж кажу: ви жартуєте? Звідки у мене синдром, який… — знайшов потрібний рядок у статті, читав просто з екрана, — …підтверджує швидкий перебіг ВІЛ-інфекції аж до блискавичного розвитку СНІДу?! — відірвався від екрана. — Ну, і почалося: скільки у вас було статевих партнерок, таке інше. Я лікарю кажу: які ще партнерки? Я одружений! І у мене проста ГРВІ! А увечері Галі розповідаю: мовляв, уявляєш! Лікар сьогодні пропонував мені шукати серед статевих партнерок ту, яка мене заразила!
— І що Галя?
— Галя каже: це правда, Тьомо! У мене СНІД!
— Що?!
— Ага! Я теж їй кажу: що?! Що, мать твою?!
— Тьомо, заспокойся! Я так зрозумів, страшний діагноз іще не підтверджений, правильно? Ти ще тільки проходиш обстеження?
— Тату, Галя — брудна хвора сучка! У неї СНІД! Вона мене точно заразила!
— Чекай! Ти не зарано шаблюкою махаєш? Разом обстежитеся, дізнаєтеся точний діагноз…
— Тату, ти мене не почув? Галя вже обстежилася. Їх на роботі змушують те періодично робити.
— Тобто Галя — справді хвора?
— А я тобі про що!
— Ти дізнався, як те сталося? Бо всі знають: можна у дантиста заразитися, під час ін’єкцій…
— Я послав її до чортів собачих!
— Тобто?
— Вигнав геть! Галі більше немає у моєму житті! Хай хоч подохне! Як тільки мені краще стане, одразу розлучуся!