— То ти, Казидорівно, помиляєшся, якщо думаєш, що я на вас з Аліком зло тримаю, — відповів Толя. — До вас у мене претензій немає.
— А до кого є?! — роздратувалася Казидорівна. — Відкрию тобі «таємницю», Толю! Претензії ти можеш мати лише до себе! І спиваєшся не від того, що у тебе ніг чи рук поменшало, а від того, що не цінуєш життя! Кажу тобі: кидай вже горілку смоктати, бо втратиш людську подобу, а це страшніше, ніж померти!
— Така ти мудра, Казидорівно, аж страшно! — відповів тоді Толя Сулима. — Вибач! Не можу не пити! — помовчав, додав. — Мене Анка розлюбила! А це страшніше, ніж померти!
Казидорівна тоді лиш головою хитнула: мовляв, а з цим, чоловіче, сам розбирайся! Коли ж за містом у лісі біля озера запрацювала база відпочинку і Андрій Чорнобай запросив досвідчену Казидорівну керувати справами закладу, стала уважніше придивлятися до Анки Сулими, яка раз у раз знаходила приводи з’являтися у «Леваді».
— Так хочеш Чорнобая, аж окропом пісяєш! — поставила Анці діагноз.
Що більше затятівська банкірша протестувала, то більше Казидорівна утверджувалася у своїй думці. А коли Чорнобай із Анкою удвох таки заварили поміж собою ту кашу, якій і досі назви не придумали, бо ніби і разом, але ховаються, ніби і сплять в одній постелі, але про любов і говорити забули, ніби і пара, а ніби — кожен сам по собі, то тоді вже Анка не змогла від підозр Казидорівни відкараскатися. І слава Богу, бо стара мудра пані не тільки вміла язика за зубами тримати, тож не додала перцю до пліток, що ширилися містом, а й стала Анці Сулимі порадницею: і пожалітися їй можна, і поплакатися, і мріями поділитися. Тож коли сьомого березня замість Андрія Івановича Чорнобая, який призначив Казидорівні зустріч о 8.00 в офісі «Левади», на базі загальмувала автівка Анки Сулими і з неї фурією вилетіла збуджена банкірша, пані Хитрук не здивувалася.
— А в банку — хто?! Пушкін?
— Казидорівно, ще й восьмої нема! А банк о дев’ятій відчиняється, — огризнулася Анка. — З Андрієм поговорю і поїду на роботу.
— За ніч не наговорилися?
— Нічні розмови вранці швидко вивітрюються. Про серйозні речі краще при білому дні говорити та ще в очі дивитися.
— Твоя правда, Аню, — погодилася Казидорівна.
Глянула на годинник: за десять хвилин восьма. Недовго Анці чекати, бо ніколи від початку реконструкції колишнього партійного прихистку і до цього дня Андрій Іванович Чорнобай не приїжджав на базу пізніше восьмої ранку.
О восьмій десять, коли Чорнобай так і не з’явився, пані Хитрук зрозуміла: немає нічого вічного, — і порадила Анці зосередитися на власних справах.
— Андрій і є моєю найголовнішою власною справою! — із прикрістю вигукнула банкірша, і — затята! — вирішила: всеруся, та не покорюся! Чекатиму коханця, аж допоки не з’явиться, і хай він горить вогнем, Анчин банк! Один день затятівці зможуть і без банку прожити!
Мудра Казидорівна ніяк не могла втямити, чому Анку так розбурхав візит невістки до Чорнобая. Подумаєш! Не вдалося їй поговорити з коханцем про створення спільного сімейного проекту! Завтра буде день! Ще й який! А сьогодні хай чоловік невістці час приділить.
— Не подобається вона мені! Ой, не подобається! — призналася Анка. — Якась прибабахана! На вулиці ще темно було, коли вона у дім Чорнобая подзвонила. Та сама! Без Андрієвого сина приїхала. А то хіба не дивно: припхалася до батька свого чоловіка, а самого чоловіка десь загубила!
— А як вона міста дісталася?
— Отож-бо й воно! Як, коли перший автобус до Затятового о десятій ранку прибуває! А останній — напередодні о вісімнадцятій! Автівки я ніде не побачила. Не пішки ж вона всю ніч теліпалася зі здоровенною валізою і кейсом, куди, певно, мільйон грошей влізе?!
— Як же вона будинок Андрія Івановича знайшла? — здивувалася пані Хитрук. — Тут же ніхто і ніколи з родичів Чорнобая не був! Як сирота ото сам-самісінький свою базу будував.
Анка усміхнулася гірко.
— Думаю, мій Сашко показав, бо він у мене — золота дитина. Вдосвіта працювати починає. Сьогодні на власні очі бачила, як він тій задрипанці багаж до будинку Чорнобая допер. А мені потім каже: мамо! Я закохався!
— Отак?!
— Отак, Казидорівно! — відповіла Анка.
Вже намірилася плюнути на обіцянку дочекатися коханця і повертатися до Затятового, бо люди телефон обривали: на годиннику майже десята, а банк зачинений. Тільки до своєї автівки підійшла, аж — на дорозі курява. Андрій?
Пані Хитрук теж зацікавилася, вийшла на ґанок офісу бази: Чорнобай?