Выбрать главу

Поки ми з Вимислом заглиблювались у ліс, я думала про мерехтіння шосе, через яке мусили зникнути світлі цятини, що кружляли круг нас — світляки, комахи, які виробляють світло, дуже вразливі комашки, що потребують свіжого повітря і чистої трави. Світляки — як трясихвістки і солов’ї, які зникли ще до мого народження. Солов’ї заходилися співати, здається, після заходу сонця, наповнювали музикою нічні світи. А світляки наповнюють нічні світи світлом. Але тепер прийшла їхня черга зникати — достоту як щезають зірки, приглушені потужним освітленням, якого так прагнуть люди; зірок більше немає, не буде й гаїв зі світляками, не буде тиші, сповненої співів нічних птахів, не буде нічого, — так думала я, заколисана ходою Вимисла. І дедалі міцніла в рішенні не повертатися до манежу й цивілізації.

Тобі весь цей час гасав навколо, та з сутінками він став обережнішим. А втім, я знала, що він не встоїть перед зайцем чи косулею — так і сталося: Тобі раптом збуджено тявкнув і кинувся на лови звірини, яку зачув. Я чула, як він віддаляється, гавкаючи, і гукала: «Тобі! Тобі!». Потім я пробувала свиснути, як тренер, та почуття переповнювали мене, свист не виходив, лише щось кволе і негучне, схоже на шепіт. О, як хотілося мені бути донькою тренера, а не мого тата з тоненьким голоском — та що вдієш? Вимисел не ухилявся від свого шляху, наполегливо йшов у пітьму невидимою стежиною, але мій голос перелякав його, тож він побіг, спершу поволі, потім швидше — і це було так добре, так приємно відчувати вітер, що лоскотав мої очі, витискав із них сльози, які стікали по щоках і зникали в ночі за моєю спиною, вільні й одночасно щасливі сльози; Вимисел мчав галопом, галопом, галопом, через швидкість я прикрила повіки, ми летіли в пітьмі, і цей безпечний політ звався Вимислом.

А потім мене охопила втома. Втома від очікування на Тобі, втома від нескінченного гону, втома від Вимисла. Тим часом ґрунт став нерівним, згубним, бракувало ще ногу зламати — маю на увазі ногу Вимисла, адже мої ноги міцно тулилися до боків коня, я буквально приклеїлася до нього, притулилася до його шиї, охопила її руками, забувши про вуздечку, вудила, повід і решту упряжі, які я приготувала заздалегідь для безпечної їзди. Вимисел раптом зупинився. Ми вийшли на галявину. Сяяв місяць. Світло було майже денним, дерева обступили нас колом, мов стіни круглого храму. Я зійшла з коня, втомлена впала на опале листя — дуже сухе, бо дощу не було давно, — і я спала, поки Вимисел смикав траву; потім і він заснув поруч зі мною.

Ясна річ, наступного ранку, коли ми повернулися не­квапною ходою і без Тобі, навколо манежу блимали синіми вогниками поліцейські машини, усюди снували люди в чоботах, уже готові податися на пошуки мене — навіть похнюплений і розгублений конюх вирядився по-бойовому. Він помітив нас перший — око в нього вправне, мов у шуліки, — кинувся до нас, схопив Вимисла за повід, і ми повернулися на подвір’я: принцеса на хвацькому огирі, а поруч паж, і разом утрьох нам було добре, еге ж, та й картинка була прегарна.

Мама волала, тато ридав, тренер, як завжди, ярився. Запитання поліції вирішили залишити на наступний день, мене зачинили в кімнаті, а Вимисла в стайні — на щастя, разом із конюхом. Мені хотілося, щоб конюх прийшов до мене — та інші цього не зрозуміли. А наступного дня прийшла пані з поліції — білява жіночка в щільній уніформі з вогником на лацкані і кашкетом з таким самим вогником. Вона запитала, навіщо я вирушила на коні, хоча, за словами моїх батьків, ніколи раніше не їздила верхи. Зазвичай розпитують батьків, хоча в моєму випадку питати треба було радше у тренера або конюха — вони ж бо знали, як я любила Вимисла. Хай там як, але батьки зненацька зійшлися в усьому — в усьому, що стосувалося мене; певно, завдяки цьому вони помирились. Чи подумала я про дитя в маминому животику? Звісно ж, думала — я відповідала на запитання, як могла, переважно не даючи чітких відповідей, — звісно, дитині, яка мала невдовзі вийти із мами, було що мені повідати; можливо, дитя зверталося б до мене не словами і не сльозами (я згадала, як плакала, коли народилася), а веселим свистом, достоту майбутній уславлений вершник. Проте на ту мить дитя мовчало, не володіючи жодною з мов; із ним була хіба мамина мова — а мама крутилась і все торохтіла, а тато їй заперечував, достоту б мав перед собою відмінницю.