Якось уранці Супернетта та її команда помітили, що зникли всі голуби — бідолашні смердючі голуби. Прийшов П’єр і пояснив, що мусив це зробити, мусив укоротити їм життя: спалах епідемії орнітозу. Надзвичайно заразна гидота! Навіть для людей. На думку Маріон, П’єру голуби також набридли, вони займали забагато місця у клітках, тож він прийшов уночі після зміни й вирізав усіх. Певно, ветеринара втаємничили у план, ці двоє чудово розуміли одне одного — однолітки, однакові погляди (Маріон, Супернетта і я вже потроху котимося до заходу). Ветеринар коле невиліковних птахів шприцом, а П’єр скручує їм шиї — це економніший і екологічно чистіший спосіб. Я вже просив його навчити мене цьому, але він відмовив: «До чого ми дійдемо, якщо всі волонтери вмітимуть скручувати шиї птахам?». Його правда; часом, спостерігаючи за технічно обізнаним волонтерами, я задаюся різними питаннями. Добре відомо: погано кінчають саме найзапопадливіші. Зазирніть до газет: найліпші медбрати і медсестри, найталановитіші помічники, які нічого не залишають на волю випадку, улюбленці головного лікаря... аж раптом, одного дня бац! — і «помиляються голкою». Мене аж ніяк не здивувало б, якби подібне сталося з кимось із наших. Скажімо, із Седріком, худющим хлопчиною з навороченими мізками та солом’яною кучмою на голові — таке враження, що, коли вирвати ту кучму, вона проросте кущем; він зверхньо поводиться з жінками, навіть зі старшими панями, а також із несміливими чоловіками на кшталт мене — такий собі чванливий юний мачо, який туди-сюди роздає накази, не удостоюючи навіть поглядом: «Оцих надалі не варто годувати, самі дадуть собі раду!». І ти вже не наважується підходити до п’яти маленьких зеленяків, приречених «давати собі раду» самостійно, бо Седрік помітив, що двоє-троє з них самі підбирають зерня у глибині клітки. Наступного дня одного із зеленяків — найслабшого — знаходять мертвим, а ти ж бачив, що він немічний, можливо, навіть повідомляв про це, однак Седрік владним фальцетом заявляє: «Ні, надалі ми їх не годуватимемо, роботи і так забагато!». І ти не спиш усю ніч, повертаєшся вранці з переляканими очима і зведеним від страху животом, і бачиш іще одного загиблого в дальньому закутку клітки, або ж одного бракує, бо хтось прийшов раніше за тебе й уже підібрав його, загорнув у газетку, повісивши на лапку етикетку «ПМР» — у такому телеграмному стилі пишуть «помер» — із датою, потім поклав до великого холодильника, до якого раз на місяць навідуються з Інституту, щоб визначити причини смертей; якщо, скажімо, йдеться про орнітоз, то вам закидають, що не помітили це відразу, те саме у випадку кокцидіозу, але останній помітніший, випорожнення птахів набувають зеленого кольору, починається завжди з голубів, які заражають інших.
Я переконаний, що для декого це лишень гра в лікарів-маніяків; Седрік, звісно, такий увесь механічно правильний, він уміє доводити птахів до відчаю, зважуючи їх щодня, вирішуючи за них, чи досить вони великі, аби годуватися самотужки, чи варто їм приймати антибіотики — він ніколи не діє так, як П’єр, коли втрачає надію, тобто зі співчуттям. Я також чиню, як П’єр, власне, раз так уже сталося, коли горлиця вдарилась об моє вікно й очевидно конала. Коли птахи об щось б’ються, то рідко коли виживають, а я не хотів нести її до притулку, аби вона померла у клітці поруч із ретельно заповненою довідкою — вид, дата, місце, причина («удар об вікно»). Я потелефонував Манджю, яка все бачила, і сказав: «Манджю, слухай, що зазвичай у таких випадках роблять?». І Манджю відповіла — спокійним, світлим голосом дитини, яка загубилась і врятувалася самотужки, хоча часом вона рятується за моєї участі, та все ж і сама справляється непогано: «Дуже просто. Береш її за шию, тягнеш і повертаєш. Це всі мали б уміти робити, бо не можна залишати птахів страждати». Справді, виявилося нескладно. Принаймні це дає снаги навчитися це робити. А я все думав — шкода, що не можна зробити цього з собою. Шкода, що птахи не можуть, як люди, самі обрати мить, коли вже доста, коли можна піти зі власної волі. Вони вирішують, коли їм вилетіти з гнізда, достоту як дитина обирає мить, коли почати ходити, як ми всі обираємо зручний момент, щоби залишити посаду, розлучитися, поміняти будинок — то чому б самому не вирішувати, коли йти остаточно?