— О! Що витворяют бандіти! — Ганька завмирає, зводить очі на стелю, прислухається до лише їй чутного рейваху на горищі. — Скоро хату розточат… Дві війни й три розрухи хата витримала, а миші розвалят… От біда! А коти — сплят! Як — власть і міліція!
О! Вже не сплять! Не вспіла Ганька подумати, як вони — вже тут! Уже позбігалися: хто з печі, хто з кухні, хто з двору! З двадцятеро і різної масті! Ціла ферма! Обступили Ганьку, ротяки пороззявляли, нявчать, просять їсти! Миші по хаті гасають, а коти їсти просять… Нє, світ перевернувся… Але ж Ганька його назад на місце не поставить… Тому треба миритися з усім і всіма, хоч Гася й кричить:
— О! Ще одні нахлібники! Порозлягались, як пани, на подушках… Повгодовувалися! Авжиж, буде воно трудитися — миші ловити, як ти його молочком годуєш, замість того, щоб самій випити?! Гони їх, ледачиськів, з хати!
Звісно, порозгонила б Ганька цих котюг лінивих, та жаліє — Божа ж твар!
— А шо не ворог собі, любить на дурничку поїсти й поспати, тож добре! Не таке дурне, як Ганька… Ти ж, Гафійко, сама мене цього вчиш, а на котів сваришся? А шо вони винні? Шо науку перейняли та на вус намотали? — сміється, бувало, Ганька, на що в Гасі готова відповідь:
— Страшна ти людина, Ганько! Ти ж своєю добротою не лиш людей — скотину портиш! Воно ж не цінує! Воно думає, що так треба, що ти дурна, а воно розумне — і сідає на голову! І живе за твій щот, наче ні в чом не бувало! І ще й требує!
Отакі в них з Гафійкою, як казала покійна головиха їхнього спочило в Бозі колгоспу, ідейні дебати.
— І, скажіт, шо робити бідній людині, в якої всі їсти простят? — питає Ганька когось угорі і, не дочекавшись відповіді, йде надвір, до літньої кухні — котів годувати. А та голота лінива усе ж розуміє: та як ломанеться з радісним нявкотом у двері, та галопом надвір, мало Ганьку з ніг не збила! Е, нема в Ганьки жури — є кому в Ганьки продовольчі записи їсти!
Насипавши котам повні миски вчорашньої каші зі шкварками, з кулак завбільшки, Ганька милується своїм котячим панством, але одну мить, бо на другу — коти, зачувши м’ясо, починають собачіти: за шкварки гризтися! Але Ганьці це нагадує людські звичаї.
— Ну ти бач? Таке смирне, ледаче, лінується блоху з носа струсити, а за шкварку готове роздерти одне одного! Як люди! Ану кот, не бийтеся, бо получите бука! — грозиться Ганька і біжить в холодну хату збиратися, бо, гой ґвалт, вулицею аж три фургони проїхали, а вона з котами панькається! Крекчучи, лізе під ліжко діставати туфлі «на вихід».
О! Стоять коло баняків із топленим салом! А Гася думає, що родичі Ганьку голодом морять… Гой, є в Ганьки що їсти! І вона ж наче і їсть… А салом не обростає, бо не хоче! Нащо воно їй?! Гладкі люди сили не мають робити! І Гася це знає, та все одно бризкає Ганьці в очі, що вона, як скраклі, а на братових і Марусю свариться, що вони гладкі… І не думає в своїй голові, що Людка ж чує! І може обідитись за маму, чи дядинам пожалітися… Ото буде сердяння! А нащо воно Ганьці, те сердяння? Ганька й так не відає вже, як усім догодити…
Але Людка не сердиться, навпаки, носом шморгає, завидує тітці, мов, от вам добре, тітко Ганько, що ви все їсте і не поправляєтесь, а я одне молоко п’ю, і розростаюся, наче розчина в діжі… А зараз в моді худі, і хлопці на них задивляються…
— Людко, нікому не вір! — розраює Ганька Людку, котра так страшно мучить себе голодом. — Бо якби так було, то коло воріт твоєї тітки Ганьки усі сватачі стояли б! А ти хоч одного бачила? Ото ж бо! Ти, Людко, луче вчись, щоб людиною була, а там видно буде: або мода поміняється, або життя заставит схуднути… А поки шо — не забивай дурним голову.
Полегшено зітхнувши, що вдалось їй зам’яти ту давню прикру балачку, вилазить Ганька з-під ліжка, приміряє туфлі. Гой же ж гарні! І модні, головне. Але ж і стоять — шістдесят гривень! А це для Ганьки немалі гроші! Гой, є в Ганьки і в що вбратися по-людськи! Слава Богу, настаралася!
А тим часом сонечко вже височенько підбилося, в хату до Ганьки через вікно причільне заглядає, на базар кличе. Добре, що сьогодні святечко, не велике, але в Ганьки є причина довше побазарювати. Та й родичі знають, що Ганька останнім часом стала християнські свята соблюдати, не шарпають… Звісно, вона б у такий день за милу душу до церкви пішла, але церкви в їхній Балабанівці нема. А звести, як в інших селах, нема звідки: людей мало і до того ж усі бідні.